Паризька декларація та європейський археофутуризм

7 жовтня 2017 р. в академічному та інтелектуальному житті Європи сталася знакова подія: 12 видатних інтелектуалів-консерваторів із 9 країн Європи підписали Паризьку декларацію під назвою «Європа, в яку ми віримо», де розкритикували проект мультикультурної Європи без кордонів, що підмінила власну динамічну ідентичність застиглою абстракцією «прав людини».



Ними були такі відомі персоналії як Philippe Bénéton (France), Rémi Brague (France), Chantal Delsol (France), Roman Joch (Česko), Lánczi András (Magyarország), Ryszard Legutko (Polska), Pierre Manent (France), Janne Haaland Matlary (Norge), Dalmacio Negro Pavón (España), Roger Scruton (United Kingdom), Robert Spaemann (Deutschland), Bart Jan Spruyt (Nederland), Matthias Storme (België).

Знайомство з маніфестом у наших широтах відбулося завдяки Андрію Баумейстеру, відомому неотомісту, викладачу античної й середньовічної філософії, що високо оцінив інтелектуальну мужність підписантів у тексті «Про спокуси фальшивої Європи». Справді, в сучасних університетах, які перетворилися на цитаделі глобалізації та егалітаризму, кантіанське гасло “Sapere aude!” (Май мужність користуватися власним розумом) давно стало на службу явища якщо не «контрпросвітництва», то щонайменше «просвітництва Просвітництва», також знаного як «критика справа».

Словами німецького мислителя Ернста Юнґера з російського видання його праці «Через лінію» (1950), в якій він вперше чесно визнав, що нігілізм здолати не так просто, «дух, который исходил из сомнения и питался им, почти повсюду пришел к власти, но теперь сомнение по отношению к нему самому является святотат­ством. Он требует для себя, своего учения, своих «отцов церкви» такого почи­тания, на которое не претендовали ни императоры, ни папы. Усомниться в нем рискнет лишь тот, кто не боится пыток и каторги». Знаменно й те, що документ такого сумніву стосовно «ліволіберальних отців церкви» має назву Паризької декларації – міста, де, за спостереженнями правих інтелектуалів на зразок Юнґера, завжди зберігався еталон не просто метра, а «цивілізації, людяності та прогресу».

Альтернатива, яку пропонують ці інтелектуали, є досить поміркованою і фактично не виходить за рамки базових гуманітарних уявлень про «європейськість» у синхронічному й діахронічному зрізах – уявлень, які, втім, досі табуювалися лівою професурою та медіа як прояви «супремасизму». Французьким мислителем, що неодмінно підтримав би Паризьку декларацію, якби був з нами, є видатний французький історіограф Домінік Веннер, дарма що він вважав «біблією Європи» саме «Іліаду» та «Одісею». Але і в тому, що стосується синтезу християнства, на формотворчій культурній ролі якого наголошують підписанти, з греко-римською античністю та скандинавським Середньовіччям, і що стосується глобальнішого співвідношення епох в історії Європи, Веннер був асом творення інтегрального наративу про сенс європейськості.

Рефреном крізь 36 пунктів Декларації проходить недовіра до критичних здібностей лівих інтелектуалів як персоналу з обслуговування панівного в західних університетах дискурсу так званого «культурного марксизму». Ця недовіра сходить до праць на кшталт «Майбутнього інтелігенції» (1904-1905) засновника «Аксьйон Франсез» Шарля Морраса, який фактично ототожнив інтелектуалів не з «совістю нації», а, навпаки, з відірваним від праці, землі й народу спекулятивним класом, який не відчуває відповідальності перед історією й не може не обстоювати крайній космополітизм. Реакцією на такий різновид інтелектуалізму й стала поява майстрів пера й «критики справа» на зразок Шарля Морраса, Моріса Барреса, а потім і Освальда Шпенґлера, Карла Шмітта, Ганса Фраєра та багатьох інших учених зі світовим ім’ям.

Самі ці інтелектуали уславились як теоретики Третього Шляху, що перевели проблематику правого й лівого, консервативного й революційного у площину уже невідворотно втраченого і по суті міфологічного домодерну та надмодерну – саме як альтернативи «стану постмодерну». Ця течія, з легкої руки Томаса Манна та Ернста Трьольча, також відома як «консервативна революція». Назва, утім, імпонувала далеко не кожному з її представників саме через «консервативну» складову. Адже її засновник Артур Мьоллер ван ден Брук, натхненний вибухонебезпечними писаннями, певною мірою, першого правого інтелектуала Фрідріха Ніцше, присвятив окремий розділ своєї праці «Третя Імперія» (1923) роз’ясненню того, чому новий консерватизм не є реакцією і де-факто нічого не «консервує».

«Фаустизм» західної цивілізації, описаний Освальдом Шпенґлером, досяг своєї кульмінації в класичних працях Ернста Юнґера, уважного читача цих авторів та теоретика «нового націоналізму», що в повоєнний час природним чином переріс у пан’європеїзм. Багато в чому він і досі залишається надто «футуристичним» для сучасності мислителем. Саме творчість цього німецького титана надмодерну – легендарного ветерана, природознавця, письменника, філософа, авантюриста, «психонавта», що зовсім не схожий на типовий образ консерватора, яким він, втім, ніколи й не вважав себе, – була покладена в основу академічних студій консервативної революції, започаткованих його секретарем, німецько-швейцарським істориком Арміном Молером. Головним сенсом цього феномену, за Молером, є заданий Ніцше мотив Надлюдини, яка водночас є нігілістом, руйнівником «ідолів» та старих цінностей, та антинігілістом, покликаним відкрити нову еру в історії постнігілістичної Європи. В дискусіях найглибших мислителів цього напрямку, Мартіна Гайдеґера та Ернста Юнґера, цей мотив трансформувався у пошук «нової метафізики», або шляхів її відновлення на нових засадах.

Крім того, насамперед із «фаустівських» творів Ніцше, Юнґера та Шпенґлера виросла сучасна течія в царині студій постсучасності – археофутуризм французького мислителя Гійома Фая. Виходячи з того, що людина – це не абстрактний суб’єкт у вакуумі, під археофутуризмом мається на увазі динамічне поєднання випробуваних часом традиційних формул та спрямованості у майбутнє. При цьому вирішальними є саме фаустівський дух дослідництва, авантюризм та прагнення відкрити ще не ходжені шляхи. Адже Фай розмежовує археофутуризм і «конвенційний традиціоналізм», говорячи про те, що техніка не зводиться до інструмента егалітаризму та прогресу, а отже, є сумісною з традиціоналістичною «трансмісією цінностей».

Хоча прихильники Третього Шляху часто використовують фігуру «повернення до витоку на новому рівні», не йдеться ні про циклічну, ні про спіралевидну концепції історії. Фай підкреслює, що археофутуризм – це змінний світогляд, що не означає циклічне повернення до архаїчних цінностей, оскільки минуле «дискредитувало себе, призвівши до катастрофи модерну» («Археофутуризм: європейські візії посткатастрофічної епохи», 2010). Радше ідеться про їхнє переродження у новій соціальній конфігурації. Фай переконаний, що архаїзм (від гр. «архе» – першопочаток, витоки, початковий імпульс) – футуристичний, тоді як модерн – реакційний. Це проявляється, зокрема, в штучному обмеженні можливостей, що надаються розвитком електроніки та біотехнологій. З цією тезою, втім, можна сперечатися: класики Третього Шляху, що часто розуміється як альтернативна форма модернізму, наполягали на тому, що модерн не зводиться до своєї просвітницької версії. Видно, що Фай полемізує саме з нею.

Натомість Фай вдається до метафори більярдної кулі, що котиться столом або по вільній траєкторії, або від поштовху гравця. Здійснивши серію обертів навколо своєї осі, куля неминуче кілька разів торкнеться сукна тією самою точкою, але її позиція у просторі вже буде іншою. Саме ця метафора, на його думку, відображає ніцшеанський принцип «вічного повернення ідентичного», та не «того самого», бо йдеться про «порівнювані ситуації», але не більше.

Винісши за дужки пропутінську позицію Фая, як і засновника французьких нових правих Алена де Бенуа, доволі знаковий той факт, що партійна програма крупного українського націоналістичного руху, Національного Корпусу, значною мірою спирається саме на археофутуристичні, зокрема, меритократичні принципи Фая. Причому найактивнішим лобістом цих ідей був саме консерватор, світлої пам’яті Олександр Маслак, а також колеги, що продовжують його справу: Едуард Юрченко, Петро Вознюк, Анна Клокун та я. Іншими словами, заданий Третім Шляхом вектор археофутуристичних інтелектуальних пошуків є досі актуальним, причому практичний вимір втілення в політиці, про що завжди мріяв Фай, вони набули саме в Україні, на хвилі необхідності модернізації, або «футуризації», її армії, економіки, системи адміністрування, правосвідомості населення – усього.

Враховуючи сказане, з одного боку я б хотіла і погодитись (щодо вектору думки), і не погодитись (у деяких оцінках) з реакцією на Паризьку декларацію Сергія Дацюка – українського філософа, автора книжок «Теорія віртуальності», «Горизонти конструктивізму», «Теорія перспективи» та ін., з яким я зустрічалася на засіданнях київського Клубу дилетантів, поки він функціонував, а також на заході вшанування чину Домініка Веннера влітку 2013 р. під Французьким посольством у Києві (нагадаю, 21 травня 2013 р. Веннер вчинив акт демонстративного самогубства в Нотр-Дам де Парі на знак протесту проти легалізації одностатевих шлюбів у Франції та заміщення корінного населення Європи вихідцями з країн Третього світу).

Перш за все, я хотіла би частково не погодитися з відмовою Сергієм Дацюком цим підписантам у інтелектуальній мужності. З одного боку, він правий, коли закидає їм невихід за межі інтелектуальної зони комфорту, адже все, що вони роблять – це спираються на досягнення своїх попередників. Вони нічим не ризикують і не жертвують, оскільки власного проекту європейського майбутнього у них немає. На цьому тлі, ставки Веннера вочевидь були значно вищими. З іншого боку, казати, що євроскептична позиція домінує в Європі, важко. 12 європейських консерваторів, звісно, є виразниками тренду, що посилюється, але навіть судячи з клімату в українських університетах, він досі ототожнюється з «мислезлочином».

Аналогічно, у світлі викладених тез про суть археофутуристичного світогляду, можу погодитися лише частково з його думкою про те, що «інтелектуальна неспроможність Європи зрештою призвела до відкритого інтелектуального обґрунтування необхідності архаїзації Європи». На мою думку, хоча й виражені слабко в порівнянні з тим же археофутуризмом Фая, текст Декларації містить елементи динамічного розгляду європейської історії за схемою «повернення до витоку на новому рівні». А з огляду на давні та багаті видатними особистостями хроніки правого інтелектуалізму, з якими, впевнена, співвідносять себе підписанти, я просто зобов’язана вказати на небезпечні імплікації наступної тези Сергія Дацюка, що може бути хибно сприйнята непідготовленим читачем як сигнал до полювання на «консервативних відьом»:

«3. Поява в Європі концептуально обґрунтованої позиції архаїзації, яка частково заперечує філософію постмодернізму, але заперечує при цьому також і прогрес, закликає до повернення до традиційних європейських цінностей, тобто зве не вперед, а назад. Отже має місце самоусунення європейських інтелектуалів від творення та поширення нових ідеалів, бо власне тільки це і є інтелектуалізмом».

Знову-таки, сказати, що підписанти цілковито заперечують прогрес, не можна, зважаючи на зроблений ними акцент на поєднанні пафосу просвітництва та християнських цінностей, на їхню думку, синонімічного самій європейській культурі як вона склалася на сьогодні. Хоча у перспективі цілісного допису цей закид не має жодного стосунку до обґрунтування статус-кво, фактично Сергій Дацюк відтворює так звану дилему Мартіна Грайфенхагена, згідно з якою консерватизм після Просвітництва є актом інтелектуального самогубства, бо сам інтелектуал є його породженням.

Так Грайфенхаген підсумував чергову «священну корову» сучасності, згідно з якою консерватор в принципі займає оборонну, реакційну, реставраторську позицію й не здатен створити власну теорію альтернативного суспільного порядку. Більше того, атакуючи Просвітництво та розум як останню інстанцію, він є водночас ірраціональним та безпомічним, бо при цьому змушений користуватися засобами самого Просвітництва. Проте, як ми побачили із незавершеної історії Третього Шляху, «просвітництво Просвітництва» було осмисленою та природною відповіддю частини інтелектуалів на крайнощі просвітницького емансипаторства та утопізму. В цьому контексті, чи можна сказати, що футуристичні романи-антиутопії пізнього Ернста Юнґера, який також уславився як «технократ» та «оптиміст», є ознакою духовного виснаження й втечі від реальності? Не думаю. Саме там є важливі підказки про те, де шукати рецепти виходу з кризи, причому його передбачення продовжують справджуватися.

Так само, праві інтелектуали явно не вважали тактику «бий ворога його же зброєю» (чи справді «його» – теж питання) ознакою своєї інтелектуальної безпорадності – наскільки є відмінність між розумом та його культом, який вони тільки і ставили під сумнів. Згадаймо чудово сформульовану тезу Ганса-Ґеорґа Гадамера про те, що найбільш кричущим передсудом Просвітництва є віра (!) в те, що все є передсудом. Звідси й походить заперечення важливості передання, від якого відмахуються як від в’язниці для інтелекту, забуваючи про те, що будь-яка інтелектуальна позиція, включно з анархістами, спирається на власних авторитетів і масу неусвідомлених настанов, не кажучи про загальний культурний контекст, що у широкому сенсі і є «традицією».

Так, Сергій Дацюк також відштовхується від певних культурних, наукових та світоглядних орієнтирів, коли розсортовує тези підписантів, що стосуються мультикультуралізму, імперії, сім’ї та сексуальності, лібералізму, євробюрократії, нігілізму тощо, на слушні та сумнівні. Безумовно, в даному випаду він не говорить з позицій чистого конструктивізму, а його свідомість інтелектуала як творця нових смислів не є tabula rasa. Не будемо говорити про те, що «охоронницький» англосаксонський консерватизм є лише одним і не найбільш показовим різновидом консервативної ідеології – на відміну, скажімо, від традиції німецького романтизму, що частково стояла під знаком гегельянського еволюціонізму й значною мірою породила «консервативну революцію».

Тож якщо «охоронницький» початок Паризької декларації і можна визнати «геть невірним» слідом за Сергієм Дацюком, його здивування з приводу того, що іронічна замітка Симона Штрауса у Frankfurter Allgemeine Zeitung від 14.10.2017 про «групу консервативно мислячих інтелектуалів» була єдиною реакцією на цей маніфест у неконсервативній пресі, неоднозначна. А саме в тому, що Сергій Дацюк де-факто ототожнює автора замітки з «інтелектуальною групою, яка обстоює інноваційні підходи» – судячи з усього, не ознайомившись із нею, хоча він нічого не втратив. Адже достатньо базового політологічного розуміння того, що всі найбільші медіа й канали сучасної Німеччини аж ніяк не є незалежними й не те що цензурують, а регулярно атакують критичні щодо курсу «відкритих дверей» Ангели Меркель позиції, щоб не очікувати конструктивної полеміки від Штрауса.

Не те що він огульно критикує Декларацію – навпаки, він просто її резюмує, згадавши документ 2005 р., який передував їй, і зрідка вставляючи в авторів тексту вже звичні для нас антиконсервативні шпильки: «легко критикувати, важко розробляти план спасіння», «неоконсервативна етика непереконлива», «вічнозелені витвори консервативної прози: сім’я, безпека, традиція – закрили тему», «деякі (!) мусульманські мігранти названі колоністами» і т.д. Наприкінці Штраус також вирішує «добити» консерваторів їхньою ж зброєю й звертається до децизіоністської формули Герда-Клауса Кальтенбруннера, відомого німецького дослідника консерватизму й теоретика програми «просвіченого консерватизму», щоб дорікнути підписантам тим, що їм «не вистачає рішучості». При цьому навіть натяку на визнання кризи Європи й інноваційні, чи бодай якісь, шляхи виходу з неї сам він також не виявляє.

Тому, зважаючи на викладені тут підвалини Третього Шляху й археофутуризму, важко сказати, що обстоювані Сергієм Дацюком «інноваційні підходи» не потрібні або чужі «критикам справа». Навпаки, суть мого заперечення у принциповій відсталості та стагнаційності сучасної «ліволіберальної» (пост-)ідеології, що виступає як реакційна, гальмівна сила щодо всякого роду інновацій, про що весь час писав і футуролог та визнаний прогностик Ернст Юнґер. Єдиним глобальним «гріхом» підписантів, і тут варто погодитись з Сергієм Дацюком і частково Штраусом, є надто субтильний, непроговорений характер тих викликів, які чекають на творців альтернативної європейської інтеграції. І, справді, невиражена футурологія та карта змін у суспільстві. Хоча вимога повернути мистецтву його естетичний сенс, як на мене, є цілком адекватною реаліям, зважаючи на те, що постмодерне мистецтво перемогло далеко не в глобальному масштабі.

Втім, як і він, я не поділяю всі їхні тези. Серед іншого, в релігійному плані мені більше імпонує позиція Веннера, а модель Європи Націй чи Вітчизн я розумію як першу, конфедеративну стадію Imperium Europa, чиє покликання узгоджувати різні національні і навіть регіональні ідентичності переконливо показали в своїх геополітичних розробках після кінця Другої світової і навіть до неї такі мислителі як Юліус Евола, Освальд Моузлі, П’єр Дріє Ла Рошель, Ернст Юнґер та ін.

Проте варто навчитися й читати між рядків та додумувати власні параграфи Паризької декларації, зважаючи на те, що підписанти аж ніяк не є революційною артіллю, що кидає виклик всьому світу. Мігрантська криза, що набуває обертів з 2015 р., вже коштувала ЄС терором, крахом системи безпеки, Брекзитом, автономізацією Центрально-Східної Європи, перемогою Дональда Трампа в Штатах та підйомом правих сил у самій Європі. Безумовно, саме вона стала каталізатором Паризької декларації, тому недивно, що європейські консерватори пропонують відновити принцип національного суверенітету, який має сенс розуміти не як заклик до «ультранаціоналізму», а як ослаблення федерального впливу ЄС, тобто передусім до децентралізації. Очевидно, це має стати поштовхом до подальших щонайменше геополітичних трансформацій.

Але в цілому відгук Сергія Дацюка є безумовно евристичним. Багато хто би підписався під наступними його словами про імператив майбутнього, яке «не схоже на теперішнє»:

«Для мене реальністю для кризової Європи є майбутнє. […] Майбутнє виростає з нових принципових уявлень, з неутилітарних заповітних мрій, з нових ідей, з нових мислительних установок, з нових мотиваційних настанов, з нових естетичних орієнтацій, з нових поведінкових реакцій, з нових наукових відкриттів, з нових конструктивістських моделей, з нових релігій, з нових міфів».

Найважче в цьому, й не лише для консерватора, а й футуролога – перейти від декларацій до власне творчості та дій. На мою думку, широка археофутуристична, або ніцшеанська, настанова не загрожує інерцією «старих міфів», оскільки розуміє міф як понадчасову реальність, черпаючи в ньому натхнення для нової метафізики. Для Ернста Юнґера йшлося про перехід «по той бік стіни часу», де завершується антропоцентрична історія і починається щось цілковито незнане.

Тож має сенс розводити порядки, не змішуючи «втечу у випробувані часом формули», якщо ми, звісно, не сен-симоністи, з «трансісторичним метанаративом» Третього Шляху (пташина мова, що позбавляє від хиби вульгарного еволюціонізму i водночас циклiзму). В нашій футурології бінарні ідеологічні та темпоральні опозиції повинні звестись нанівець – хоча б тому, що ті ж класичні традиційні цінності сім’ї та роду є не протилежними, а «перпендикулярними» до цінностей прогресу й цілком сумісні з динамічним світоглядом, що прагне змін. Справді «нове» – воно однаково нове й щодо архаїки, і щодо футуризму, лівого й правого, технічного та органічного, історії та постісторії, старої метафізики та нігілізму… І, вочевидь, передбачає відкриття чи розвиток нових здатностей у самій людині – як ніцшеанська Надлюдина, озброєної перед зустріччю із Невідомим.