Психологія геополітичних відносин (якої не повинно бути)
Трохи есеїстики. Скільки би не займалися вульгарною геополітикою і абсолютизацією світових імперій, які з'ясовують свої стосунки за рахунок інших, неважливих й невпливових (Україна як поле бою США й Росії), геополітика в сучасному постпросвітницькому світі — це майже як шлюб (теж «постпросвітницький»): по тому, як себе поводить та чи інша сторона, завжди видно, чи це взаємне (тут — взаємовигідне) і, головне, природне тяжіння геополітичних суб'єктів, чи один з них «одружив» іншого на собі — або створивши йому економічний борг, або розсваривши з більш бажаним суб'єктом, або просто втягнувши в орбіту геополітичного союзу, пообіцявши ріст можливостей та збільшення могутності, коли потрібно визначатися між варіантами альянсів або під тиском плину часу. «Розрив стосунків» з одним суб'єктом, відповідно, майже завжди означає поспішний союз з іншим, усі процеси взаємопов'язані.
Не випадково й дії Путіна відразу після початку Євромайдану порівнювали з діями ображеного залицяльника, перед яким віддали перевагу іншому й що прагне отримати реванш під владою афектів — спершу у формі торгівельної війни, потім анексії Криму і, врешті, війни на Сході (популярне у низовому фольклорі часів кримської окупації гасло «Путин, вводи в Алину, а не в Украину») та спроб повністю зруйнувати українську державність разом з її «привабливістю» для іноземних інвестицій та міжнародних відносин в цілому. Поміркована позиція, скажімо, того же Президента Білорусі Лукашенка на початку конфлікту між Україною й Росією, який наполягав на тому, що вибір вектору економічної інтеграції все-таки є явищем іншого порядку і не означає виключення інших можливостей співпраці, виявилася проігнорованою.
Причому як у випадку нормального режиму геополітичної алхімії з її принципами агрегації та сегрегації, так і в політичних надзвичайних ситуаціях і особливо в них, економічний, політичний та цивілізаційний аналіз сьогодні підміняють conspiracy theories, а методи конструювання нової соціальної та політичної реальності — настільки ж груба та обсесивна пропаганда, що відображає сумний стан експертно-аналітичної спільноти (і не в останню чергу через те, що в абсолютній більшості випадків це діяльність на замовлення) та «команд» світових лідерів разом з ними самими. Уважний погляд відразу розпізнає в цих політичних практиках сучасності гіпертрофоване пліткарство та побутову параною, що пояснює доволі жваву участь мас в інформаційній війні, більшості з учасників якої платити за коментарі і не потрібно, насамперед російських.
Гегелівське есе «Хто мислить абстрактно?» найкраще описує реалії «високої політики» Кремля, що опустилася до рівня бабських свар на ринку і подає братську країну здебільшого в амплуа зрадниці, що продалася Заходу, з усім комплексом звичних вуличних асоціацій. Цей факт тим більш симптоматичний, що сама РФ у порівнянні з Україною, яка в цій топіці тільки втрачає «геополітичну цноту», роблячи перші кроки на шляху обрання власного майбутнього, є «осетриною другої свіжості», а свіжість, як переконливо сформулював цю думку Воланд з «Майстра й Маргарити» «буває тільки перша, вона ж і остання. А якщо осетрина другої свіжості, то це означає, що вона тухла!» Саме так можна охарактеризувати продажні кремлівські «еліти», що довели країну до розвалу й зубожіння, тримають як національний, так і особистий капітал в західних банках, але експлуатують в імперіалістичних цілях узурпований образ Русі, святині та скарби якої не дають спокою заморським ворогам та їхнім українським «маріонеткам». Схожий сюжет обігрує і Гегель в згаданій статті:
"— Гей, стара, ти торгуєш тухлими яйцями! — говорить купувальниця торговці. — Що? — кричить та. — Мої яйця тухлі?! Сама ти тухла! Ти мені смієш говорити таке про мій товар! Ти! Та чи не твого батька воші в канаві заїли, чи не твоя мати з французами крутила, чи не твоя бабка здохла в богадільні! Бач ціле простирадло на платок ізвела! Знаємо, мабуть, звідки всі ці ганчірки та шляпки! Якби не офіцери, не красуватися тобі в нарядах! Пристойні-то за своїм домом стежать, а таким — саме місце в каталажці! Дірки б на панчохах заштопала! — Коротше кажучи, вона і крупиці доброго в кривдниці не помічає. Вона мислить абстрактно і все — від шляпки до панчіх, з голови до п’ят, укупі з батьком і рештою рідні — підводить виключно під той злочин, що та назвала її яйця тухлими. Все забарвлюється в її голові в колір цих яєць, тоді як ті офіцери, котрих вона згадувала, — якщо вони, звичайно, і справді мають тут який-небудь стосунок, що вельми сумнівно, — напевно відмітили в цій жінці зовсім інші деталі".
***
В кінці ХХ ст. у соціальних та гумантірних науках намітився поворот, який позначив гостру занепокоєність відсутністю універсальних цінностей та необхідність реабілітації практичної філософії, активно-перетворювальний пафос якої вилився в негативний досвід тоталітарних режимів та загрозу ядерного знищення усього людства. Так, на порядок денний було поставлено задачу відновлення єдності етики, економіки й політики, що була втрачена в часи модерну. На жаль, випадки успішного вирішення цього завдання в теорії так і не були засвоєні у політичній практиці. Сьогодні тільки лінивий не користується «етичними» й «загальнолюдськими» мотивами (як-от захист російськомовного населення в Криму та на Донбасі) для розв'язання воєн та просування власних інтересів, а єдність «етики, політики та економіки» існує тільки у вигляді зведеного на рівень офіційної державної ідеології дискурсу заздрісних пліткарок. За цих умов не можна не згадати застереження німецького юриста, філософа права та геополітика Карла Шмітта про те, що сфера політичного, яку конституюють поняття «друга» й «ворога» (якого зовсім не обов'язково зневажати), повинна залишатись вільною від моральних категорій «добра» й «зла», інтерпретація яких завжди відкрита для служіння чужим економічно-імперіалістичним прагненням. Об'єднання різних предметних царин, розірваних в добу Нового часу (етики, естетики, політики, релігії, науки), про яку також мріяли теоретики цього гатунку, вони свідомо залишали горизонтом консервативно-революційних перетворень, що не порушує класичну строгість мислення. Повага до геополітичної суб'єктності іншої держави, яку хотілося би бачити одним із вдячних членів власного наднаціонального альянсу, — єдина етико-психологічна максима, яку могла би, але так і не винесла РФ з аксіоматики успішних особистісних відносин.
Не випадково й дії Путіна відразу після початку Євромайдану порівнювали з діями ображеного залицяльника, перед яким віддали перевагу іншому й що прагне отримати реванш під владою афектів — спершу у формі торгівельної війни, потім анексії Криму і, врешті, війни на Сході (популярне у низовому фольклорі часів кримської окупації гасло «Путин, вводи в Алину, а не в Украину») та спроб повністю зруйнувати українську державність разом з її «привабливістю» для іноземних інвестицій та міжнародних відносин в цілому. Поміркована позиція, скажімо, того же Президента Білорусі Лукашенка на початку конфлікту між Україною й Росією, який наполягав на тому, що вибір вектору економічної інтеграції все-таки є явищем іншого порядку і не означає виключення інших можливостей співпраці, виявилася проігнорованою.
Причому як у випадку нормального режиму геополітичної алхімії з її принципами агрегації та сегрегації, так і в політичних надзвичайних ситуаціях і особливо в них, економічний, політичний та цивілізаційний аналіз сьогодні підміняють conspiracy theories, а методи конструювання нової соціальної та політичної реальності — настільки ж груба та обсесивна пропаганда, що відображає сумний стан експертно-аналітичної спільноти (і не в останню чергу через те, що в абсолютній більшості випадків це діяльність на замовлення) та «команд» світових лідерів разом з ними самими. Уважний погляд відразу розпізнає в цих політичних практиках сучасності гіпертрофоване пліткарство та побутову параною, що пояснює доволі жваву участь мас в інформаційній війні, більшості з учасників якої платити за коментарі і не потрібно, насамперед російських.
Гегелівське есе «Хто мислить абстрактно?» найкраще описує реалії «високої політики» Кремля, що опустилася до рівня бабських свар на ринку і подає братську країну здебільшого в амплуа зрадниці, що продалася Заходу, з усім комплексом звичних вуличних асоціацій. Цей факт тим більш симптоматичний, що сама РФ у порівнянні з Україною, яка в цій топіці тільки втрачає «геополітичну цноту», роблячи перші кроки на шляху обрання власного майбутнього, є «осетриною другої свіжості», а свіжість, як переконливо сформулював цю думку Воланд з «Майстра й Маргарити» «буває тільки перша, вона ж і остання. А якщо осетрина другої свіжості, то це означає, що вона тухла!» Саме так можна охарактеризувати продажні кремлівські «еліти», що довели країну до розвалу й зубожіння, тримають як національний, так і особистий капітал в західних банках, але експлуатують в імперіалістичних цілях узурпований образ Русі, святині та скарби якої не дають спокою заморським ворогам та їхнім українським «маріонеткам». Схожий сюжет обігрує і Гегель в згаданій статті:
"— Гей, стара, ти торгуєш тухлими яйцями! — говорить купувальниця торговці. — Що? — кричить та. — Мої яйця тухлі?! Сама ти тухла! Ти мені смієш говорити таке про мій товар! Ти! Та чи не твого батька воші в канаві заїли, чи не твоя мати з французами крутила, чи не твоя бабка здохла в богадільні! Бач ціле простирадло на платок ізвела! Знаємо, мабуть, звідки всі ці ганчірки та шляпки! Якби не офіцери, не красуватися тобі в нарядах! Пристойні-то за своїм домом стежать, а таким — саме місце в каталажці! Дірки б на панчохах заштопала! — Коротше кажучи, вона і крупиці доброго в кривдниці не помічає. Вона мислить абстрактно і все — від шляпки до панчіх, з голови до п’ят, укупі з батьком і рештою рідні — підводить виключно під той злочин, що та назвала її яйця тухлими. Все забарвлюється в її голові в колір цих яєць, тоді як ті офіцери, котрих вона згадувала, — якщо вони, звичайно, і справді мають тут який-небудь стосунок, що вельми сумнівно, — напевно відмітили в цій жінці зовсім інші деталі".
***
В кінці ХХ ст. у соціальних та гумантірних науках намітився поворот, який позначив гостру занепокоєність відсутністю універсальних цінностей та необхідність реабілітації практичної філософії, активно-перетворювальний пафос якої вилився в негативний досвід тоталітарних режимів та загрозу ядерного знищення усього людства. Так, на порядок денний було поставлено задачу відновлення єдності етики, економіки й політики, що була втрачена в часи модерну. На жаль, випадки успішного вирішення цього завдання в теорії так і не були засвоєні у політичній практиці. Сьогодні тільки лінивий не користується «етичними» й «загальнолюдськими» мотивами (як-от захист російськомовного населення в Криму та на Донбасі) для розв'язання воєн та просування власних інтересів, а єдність «етики, політики та економіки» існує тільки у вигляді зведеного на рівень офіційної державної ідеології дискурсу заздрісних пліткарок. За цих умов не можна не згадати застереження німецького юриста, філософа права та геополітика Карла Шмітта про те, що сфера політичного, яку конституюють поняття «друга» й «ворога» (якого зовсім не обов'язково зневажати), повинна залишатись вільною від моральних категорій «добра» й «зла», інтерпретація яких завжди відкрита для служіння чужим економічно-імперіалістичним прагненням. Об'єднання різних предметних царин, розірваних в добу Нового часу (етики, естетики, політики, релігії, науки), про яку також мріяли теоретики цього гатунку, вони свідомо залишали горизонтом консервативно-революційних перетворень, що не порушує класичну строгість мислення. Повага до геополітичної суб'єктності іншої держави, яку хотілося би бачити одним із вдячних членів власного наднаціонального альянсу, — єдина етико-психологічна максима, яку могла би, але так і не винесла РФ з аксіоматики успішних особистісних відносин.
0 коментарів