«Людина особливого типу» в консервативній революції (на прикладі Анарха Юнґера та правого анархіста Еволи) (Ч. 2)
Комізм цієї ситуації у тому, що подібна доля спіткала й самого Еволу.
Так, «деяким дослідникам творчості Юліуса Еволи – зокрема, перекладачу його книжок на французьку мову і глибокому знавцю праць і життя Еволи Філіпу Байє – здавалося, що «Язичницький Імперіалізм» або, точніше, статус «язичницького імперіаліста» постає в деякому смислі антитезою «особливої людини» з останньої книги «Осідлати Тигра», яка, у свою чергу, значно ближча до раннього дадаїстського періоду» [1]. І хоча ми й без цього факту змушені розглядати висловлені докори як свого роду «інтелектуальне кокетство» з боку Еволи, у пошуках пояснення такого парадоксу звернімося до неабияких синтетичних здібностей дослідника КР Олександра Дугіна.
Погодьмося із ним, що зміни відбуваються не стільки з «особливим типом», скільки зі світом, до трансформації якого й адаптується у той чи інший спосіб «особливий тип». А саме, «в той період, коли в цивілізації спостерігається переважання антисакральних і антитрадиційних, антидуховних процесів, коли ці процеси починають превалювати, «особлива людина» акцентує своє неприйняття зовнішнього світу, своє заперечення, свій «анархізм», своє «НІ» […] Але, на відміну від «чистих нігілістів», «анархістів зліва», у випадку появи в зовнішньому світі найменших прикмет зворотних, духовних, реставраційних процесів, спрямованих на відновлення Традиції, на повернення до Сакрального, «особлива людина» тут же виявляє «стверджувальну», «творчу» сторону своєї внутрішньої природи, показує своє внутрішнє велике «ТАК», «вічне ТАК Буття» («ewige Ja des Seins»), як писав Ніцше» [1].
Відповіддю на штучне протиставлення Еволою своєї й юнґерівської роботи буде конкретне порівняння їхніх текстів, хоча німецькому філософу, який ніколи й не вважав себе традиціоналістом, справді бракує стрункої схеми історичних циклів, згідно з якою сучасна епоха перебуває у кінцевій фазі циклу, збігаючись з «залізним віком» Гесіода чи «темним віком» («калі-югою») індуїстської доктрини. Втім, пізній Юнґер дотримувався власної не менш промовистої філософії історії, згідно з якою сучасність є добою панування Титанів, представлених гештальтом Робітника (Прометей), хоча услід за Гьольдерліном Юнґер був переконаний в поверненні Богів, які коли-небудь прийдуть на зміну «залізним». Словами Еволи, «позитивне вирішення цієї проблеми можна проілюструвати образом, запозиченим у Гофмансталя (Hofmannsthal), який говорить про зустріч між тими, хто навчився не спати протягом довгої ночі і тими, хто може з’явитися на світанку нового дня» [7, с. 23].
Поняття «особливої людини» доволі однозначно вказує на те, що книга «Осідлати тигра», ретроспективно проголошена «підручником правого анархіста», навряд призначена широкому загалу: «Навпаки, ми маємо на увазі винятково той тип людини, який, попри свою повну зануреність у світ, зокрема й ті його царини, де сучасне життя сягає найвищого рівня проблематичності й гостроти, внутрішньо не належить цьому світові, не має наміру йому поступатися і в душі відчуває себе істотою іншої породи, відмінної від більшості наших сучасників» [7, с. 5].
З огляду на масштаб консервативної ревізії, властивий «особливим людям», які «не просто визнають незворотність процесів розпаду й відсутність всякої можливості повернутися назад, але, навіть за наявності такої можливості, не побажали б нею скористатися» [7, с. 67], Евола відмовляється від реакційних спроб збереження наявного на користь ніцшеанської максими «підштовхнути те, що падає», перифразованої свого часу у «Робітнику». Адже «смисл цього далекосхідного правила полягає у тому, що якщо вам вдасться осідлати тигра, то завдяки цьому ви не тільки завадите йому напасти на себе, а й, утримавшись на ньому, зберігши хватку, зможете врешті-решт його подолати» [7, с. 18].
Евола, наполягаючи на тому, що за умов тотальної дискредитації сучасних політичних інституцій єдиним принципом, яким доцільно керуватися «людині особливого складу», є принцип «аполітейї», водночас додає, що це не виключає участі у політичному житті, просто цей вид діяльності втрачає свій привілейований характер, нормальний в традиційному суспільстві. «Дійсно, відсторонена людина не є ні професійним аутсайдером сумнівного ґатунку, ні «відмовником», ні анархістом» [7, с. 354].
Адже прикметною ознакою «людини особливого типу» є наявність специфічного екзистенційного («трансцендентного») виміру, якого анархістові як раз бракує. В пізнішій збірці «Лук і булава», зокрема, в есе «Молодь, бітники та праві анархісти», Евола застосовує термін «правого анархізму» як демаркацію між «особливою людиною» й різними проявами бунтарів «без знамена» і «без причини», настільки мало в них лишилося навіть від «анархістів зліва». Так, на відміну від молоді, яку, на думку Еволи, «доречніше назвати не втраченим поколінням, згідно зі звичним виразом (їм надто часто зловживають), але радше знищеним, розчавленим або травмованим поколінням…» [8, с. 179], правий анархіст зовсім не виступає абсолютним нігілістом. «Бунт бітника повністю реактивний, він не має позитивної основи, тобто точного уявлення про те, чим є нормальний і осмислений порядок, і твердого усвідомлення основоположних принципів», тоді як «…правий анархіст, навпаки, твердо знає, чого хоче, і розуміє, на що спирається, говорячи своє «Ні»» [5, с. 328]. Крім того, для Еволи очевидно, що популяризація опозиційних настроїв зумовила помітне «зниження інтелектуального рівня сучасних «протестантів»» [7, с. 62].
Вважаючи, що першою ознакою правого анархіста є цілковито антибуржуазний спосіб життя, філософ зауважує: «В ранній період своєї творчості Ернст Юнґер не побоявся написати: «Краще бути злочинцем, ніж бюргером»; природно, це висловлювання не потрібно розуміти буквально, але усе-таки загальний напрям у ньому заданий абсолютно точно» [5, с. 341–342]. З іншого боку, Евола не переоцінює коефіцієнт корисної дії організованого спротиву, за який можна заплатити непомірну ціну. Хоча, на його думку, «якби сьогодні можна було створити дієву організацію типу Santa Vehme?, здатну тримати головних винуватців сучасного підривного руху в постійному страху за своє життя, це було б дуже непогано» [5, с. 346].
Тепер розгляньмо модель Анарха Юнґера. Власне, підстави, на яких Евола має право протиставляти свій концепт «людини особливого типу» Waldg?nger’у із «Лісового шляху» Юнґера, збігаються з підставами, на яких Юнґер сам протиставляв йому свого Анарха з «Оймесвіль». Новела «Оймесвіль», яка завершує футуристичний роман-антиутопію «Геліополіс» (1949), в концептуальному сенсі є підсумком есе «Лісовий шлях», оскільки суверенний індивід Анарх, значною мірою, – це вдосконалений варіант «внутрішнього емігранта» Waldg?nger’а. «Відмінність полягає в тому, що Waldg?nger витіснений із суспільства; Анарх, навпаки, витіснив суспільство з себе» [13, с. 147]. На противагу до Waldg?nger’а, Анарх не потребує «сховища у лісі», лишаючись стороннім спостерігачем навіть в самому епіцентрі соціального життя.
Наприклад, протагоніст Анарха у новелі, якого звати Мартін «Мануель» Венатор, за фахом викладач історії й нічний офіціант на службі в Кондора – тирана, який править фантастичним містом-державою Оймесвіль. За власним зізнанням героя, рефлексії якого й розкривають філософсько-політичні погляди Анарха, останній може «функціонувати», в тому числі успішніше за інших, при цьому зберігаючи дистанцію до свого символічного мандату і «всякої вимоги, яку до нього висуває держава, суспільство, церква, а також буття» [13, с. 155].
Не менш старанно відокремлює Анарха й анархіста Юнґер. Згідно з, мабуть, найвідомішим афоризмом із «Оймесвіль», Анарх відноситься до анархіста так, як монарх відноситься до монархіста. Якщо анархіст є смертельним ворогом держави й влади, і бунтує доти, поки на ньому не затягнуть гамівну сорочку ще міцніше, то Анарх просто відмовляється їх визнавати – і навіть якось «змінювати». Врешті-решт, «виявити себе таким шляхом – це значить якраз зробити послугу Левіафану, котра буде йому до душі, для котрої він тримає армію поліцейських» [12, с. 55]. Анарх індиферентний до непопулярності своїх ідей і репутації в суспільстві. Лишаючись нейтральним спостерігачем, який не тішить себе райськими картинами, Анарх вичікує зручний момент; поки він не настав, «колаборація» і «опозиція» тотожні – адже Анарх не має наміру «страждати за ідею» або ставати «мучеником». Життя для цих звитяг надто коротке і прекрасне, хоча небажані контамінації завжди можливі. Крім того, він позбавлений типового для анархіста зграйного інстинкту.
З іншого боку, Анарх наділений ще більшою свободою, аніж монарх, хоча обидва є суверенами. Монарх хотів би керувати багатьма й бажано – усіма, але Анарху досить панувати над самим собою [13, с. 43]. Водночас Юнґер наголошує, що для Анарха незнайоме прагнення бути «індивідуалістом». Його цікавить тільки автономія, адже свобода, за формулюванням Юнґера, – це не мета Анарха; вона його власність. Свобода й влада, над самим собою, для нього нероздільні: «Я Анарх – не тому, що зневажаю владу, а тому, що потребую її. Так само, я не є невіруючим, але я людина, яка вимагає те, у що їй варто вірити. У цьому смислі, я неначе наречена у її кімнаті: вона прислухається до найлегшого кроку» [13, с. 97]. Аналогічно, за оцінкою Еволи, «можна сказати, що найгрубіша двозначність позиції, властива анархічному індивідуалісту, полягає в його бажанні «бути самим собою, без жодних уз і зобов’язань», при цьому залишаючись рабом самого себе» [5, с. 330].
Нарешті, подібно до тієї «особливої людини» з «Осідлати тигра», що зберігає вірність метаісторичному світу Традиції, замість «постісторичного» світу сучасності, Мартін із «Оймесвіль», хоча і є істориком, але, як Анарх, він насамперед «метаісторик» («Анарх у просторі, метаісторик в часі» [13, с. 245]). Як правий анархіст, так і Анарх, глибоко відчуваючи перехідний характер «нашої доби», чекають на повернення Богів. Й саме тому вони керуються єдиним принципом: «дозволити силам та процесам епохи розвиватися вільно, але водночас зберігати твердість і готовність втрутитися, коли «тигр, не в силах кинутись на свого вершника, втомиться бігти»» [7, с. 22–23].
Таким чином, провідні персоніфікації «людини особливого типу», представлені Анархом Юнґера і правим анархістом Еволи, уже на рівні самих назв відтворюють фундаментальну для КР еквілібристику між радикальною нігілістичною негацією статус-кво й незмінною відкритістю до реставрації минулого «у світі, де помер бог» [7, с. 29]. Утім, на противагу до своїх прообразів ваймарського періоду, «новий тип» пізнього зразка, позбавлений колективістського забарвлення, доводить до логічного завершення ревізію ідей вітчизни й нації як «буржуазних витворів», водночас відхиляючи й «гуманістичний космополітизм» [4, с. 375]. Саме тому еволіанський стиль «активної знеособленості» [6, с. 429], рівною мірою властивий юнґерівському Анарху із алегорії післявоєнного суспільства «Оймесвіль», проводить другу визначальну демаркацію між ліберальним індивідом і правим анархістом у КР.
Література:
1. Дугин А. Г. Юлиус Эвола, языческий империалист [Електронний ресурс] / А. Г. Дугин. – Режим доступу:
2. Руткевич А. М. Времена идеологов: Философия истории «консервативной революции» / А. М. Руткевич. – М.: ГУ ВШЭ, 2007. – 36 с.
3. Эвола Ю. Гитлер и тайные общества [Електронний ресурс] / Ю. Эвола. – Режим доступу:
4. Эвола Ю. Люди и руины / Ю. Эвола // Люди и руины. Критика фашизма: взгляд справа. – М.: АСТ: АСТ МОСКВА: ХРАНИТЕЛЬ, 2007. – С. 5–268.
5. Эвола Ю. Молодежь, битники и правые анархисты / Ю. Эвола // Эвола Ю. Лук и булава. – СПб.: «ВЛАДИМИР ДАЛЬ», 2009. – С. 322–349.
6. Эвола Ю. Ориентации / Ю. Эвола // Люди и руины. Критика фашизма: взгляд справа. – М.: АСТ: АСТ МОСКВА: ХРАНИТЕЛЬ, 2007. – С. 424–445с.
7. Эвола Ю. Оседлать тигра / Ю. Эвола. – СПб.: «ВЛАДИМИР ДАЛЬ», 2005. – 512 с.
8. Эвола Ю. «Рабочий» в творчестве Эрнста Юнгера / Ю. Эвола. – СПб.: Наука, 2005. – 192 с.
9. Юнгер Э. Время судьбы / Э. Юнгер // Юнгер Э. Националистическая революция. Политические статьи 1923–1933 г.г. – М.: «Скименъ», 2008. – С. 94–99.
10. Юнгер Э. Рабочий. Господство и гештальт / Э. Юнгер // Юнгер Э. Рабочий. Господство и гештальт; Тотальная мобилизация; О боли. – СПб.: Наука, 2000. – С. 55–440.
11. Юнгер Э. Рискующее сердце; [пер. с нем., вступ. статья, составление и комментарии В. Микушевича] / Э. Юнгер. – СПб.: Владимир Даль, 2010. – 328 с.
12. Юнгер Э. Через линию / Э. Юнгер // Судьба нигилизма: Через линию; О линии; Государство в голове, неистовство сердца; Метафизический характер модерна / Юнгер, Э.; Хайдеггер, М.; Кампер, Д. и др. – СПб.: СпбГУ, 2006. – С. 7–64.
13. J?nger E. Eumeswil / Е. J?nger // S?mtliche Werke, XVII: Dritte Abteilung. Erz?hlende Schriften III. – Stuttgart: Klett-Cotta, 1980. – 379 S.
Так, «деяким дослідникам творчості Юліуса Еволи – зокрема, перекладачу його книжок на французьку мову і глибокому знавцю праць і життя Еволи Філіпу Байє – здавалося, що «Язичницький Імперіалізм» або, точніше, статус «язичницького імперіаліста» постає в деякому смислі антитезою «особливої людини» з останньої книги «Осідлати Тигра», яка, у свою чергу, значно ближча до раннього дадаїстського періоду» [1]. І хоча ми й без цього факту змушені розглядати висловлені докори як свого роду «інтелектуальне кокетство» з боку Еволи, у пошуках пояснення такого парадоксу звернімося до неабияких синтетичних здібностей дослідника КР Олександра Дугіна.
Погодьмося із ним, що зміни відбуваються не стільки з «особливим типом», скільки зі світом, до трансформації якого й адаптується у той чи інший спосіб «особливий тип». А саме, «в той період, коли в цивілізації спостерігається переважання антисакральних і антитрадиційних, антидуховних процесів, коли ці процеси починають превалювати, «особлива людина» акцентує своє неприйняття зовнішнього світу, своє заперечення, свій «анархізм», своє «НІ» […] Але, на відміну від «чистих нігілістів», «анархістів зліва», у випадку появи в зовнішньому світі найменших прикмет зворотних, духовних, реставраційних процесів, спрямованих на відновлення Традиції, на повернення до Сакрального, «особлива людина» тут же виявляє «стверджувальну», «творчу» сторону своєї внутрішньої природи, показує своє внутрішнє велике «ТАК», «вічне ТАК Буття» («ewige Ja des Seins»), як писав Ніцше» [1].
Відповіддю на штучне протиставлення Еволою своєї й юнґерівської роботи буде конкретне порівняння їхніх текстів, хоча німецькому філософу, який ніколи й не вважав себе традиціоналістом, справді бракує стрункої схеми історичних циклів, згідно з якою сучасна епоха перебуває у кінцевій фазі циклу, збігаючись з «залізним віком» Гесіода чи «темним віком» («калі-югою») індуїстської доктрини. Втім, пізній Юнґер дотримувався власної не менш промовистої філософії історії, згідно з якою сучасність є добою панування Титанів, представлених гештальтом Робітника (Прометей), хоча услід за Гьольдерліном Юнґер був переконаний в поверненні Богів, які коли-небудь прийдуть на зміну «залізним». Словами Еволи, «позитивне вирішення цієї проблеми можна проілюструвати образом, запозиченим у Гофмансталя (Hofmannsthal), який говорить про зустріч між тими, хто навчився не спати протягом довгої ночі і тими, хто може з’явитися на світанку нового дня» [7, с. 23].
Поняття «особливої людини» доволі однозначно вказує на те, що книга «Осідлати тигра», ретроспективно проголошена «підручником правого анархіста», навряд призначена широкому загалу: «Навпаки, ми маємо на увазі винятково той тип людини, який, попри свою повну зануреність у світ, зокрема й ті його царини, де сучасне життя сягає найвищого рівня проблематичності й гостроти, внутрішньо не належить цьому світові, не має наміру йому поступатися і в душі відчуває себе істотою іншої породи, відмінної від більшості наших сучасників» [7, с. 5].
З огляду на масштаб консервативної ревізії, властивий «особливим людям», які «не просто визнають незворотність процесів розпаду й відсутність всякої можливості повернутися назад, але, навіть за наявності такої можливості, не побажали б нею скористатися» [7, с. 67], Евола відмовляється від реакційних спроб збереження наявного на користь ніцшеанської максими «підштовхнути те, що падає», перифразованої свого часу у «Робітнику». Адже «смисл цього далекосхідного правила полягає у тому, що якщо вам вдасться осідлати тигра, то завдяки цьому ви не тільки завадите йому напасти на себе, а й, утримавшись на ньому, зберігши хватку, зможете врешті-решт його подолати» [7, с. 18].
Евола, наполягаючи на тому, що за умов тотальної дискредитації сучасних політичних інституцій єдиним принципом, яким доцільно керуватися «людині особливого складу», є принцип «аполітейї», водночас додає, що це не виключає участі у політичному житті, просто цей вид діяльності втрачає свій привілейований характер, нормальний в традиційному суспільстві. «Дійсно, відсторонена людина не є ні професійним аутсайдером сумнівного ґатунку, ні «відмовником», ні анархістом» [7, с. 354].
Адже прикметною ознакою «людини особливого типу» є наявність специфічного екзистенційного («трансцендентного») виміру, якого анархістові як раз бракує. В пізнішій збірці «Лук і булава», зокрема, в есе «Молодь, бітники та праві анархісти», Евола застосовує термін «правого анархізму» як демаркацію між «особливою людиною» й різними проявами бунтарів «без знамена» і «без причини», настільки мало в них лишилося навіть від «анархістів зліва». Так, на відміну від молоді, яку, на думку Еволи, «доречніше назвати не втраченим поколінням, згідно зі звичним виразом (їм надто часто зловживають), але радше знищеним, розчавленим або травмованим поколінням…» [8, с. 179], правий анархіст зовсім не виступає абсолютним нігілістом. «Бунт бітника повністю реактивний, він не має позитивної основи, тобто точного уявлення про те, чим є нормальний і осмислений порядок, і твердого усвідомлення основоположних принципів», тоді як «…правий анархіст, навпаки, твердо знає, чого хоче, і розуміє, на що спирається, говорячи своє «Ні»» [5, с. 328]. Крім того, для Еволи очевидно, що популяризація опозиційних настроїв зумовила помітне «зниження інтелектуального рівня сучасних «протестантів»» [7, с. 62].
Вважаючи, що першою ознакою правого анархіста є цілковито антибуржуазний спосіб життя, філософ зауважує: «В ранній період своєї творчості Ернст Юнґер не побоявся написати: «Краще бути злочинцем, ніж бюргером»; природно, це висловлювання не потрібно розуміти буквально, але усе-таки загальний напрям у ньому заданий абсолютно точно» [5, с. 341–342]. З іншого боку, Евола не переоцінює коефіцієнт корисної дії організованого спротиву, за який можна заплатити непомірну ціну. Хоча, на його думку, «якби сьогодні можна було створити дієву організацію типу Santa Vehme?, здатну тримати головних винуватців сучасного підривного руху в постійному страху за своє життя, це було б дуже непогано» [5, с. 346].
Тепер розгляньмо модель Анарха Юнґера. Власне, підстави, на яких Евола має право протиставляти свій концепт «людини особливого типу» Waldg?nger’у із «Лісового шляху» Юнґера, збігаються з підставами, на яких Юнґер сам протиставляв йому свого Анарха з «Оймесвіль». Новела «Оймесвіль», яка завершує футуристичний роман-антиутопію «Геліополіс» (1949), в концептуальному сенсі є підсумком есе «Лісовий шлях», оскільки суверенний індивід Анарх, значною мірою, – це вдосконалений варіант «внутрішнього емігранта» Waldg?nger’а. «Відмінність полягає в тому, що Waldg?nger витіснений із суспільства; Анарх, навпаки, витіснив суспільство з себе» [13, с. 147]. На противагу до Waldg?nger’а, Анарх не потребує «сховища у лісі», лишаючись стороннім спостерігачем навіть в самому епіцентрі соціального життя.
Наприклад, протагоніст Анарха у новелі, якого звати Мартін «Мануель» Венатор, за фахом викладач історії й нічний офіціант на службі в Кондора – тирана, який править фантастичним містом-державою Оймесвіль. За власним зізнанням героя, рефлексії якого й розкривають філософсько-політичні погляди Анарха, останній може «функціонувати», в тому числі успішніше за інших, при цьому зберігаючи дистанцію до свого символічного мандату і «всякої вимоги, яку до нього висуває держава, суспільство, церква, а також буття» [13, с. 155].
Не менш старанно відокремлює Анарха й анархіста Юнґер. Згідно з, мабуть, найвідомішим афоризмом із «Оймесвіль», Анарх відноситься до анархіста так, як монарх відноситься до монархіста. Якщо анархіст є смертельним ворогом держави й влади, і бунтує доти, поки на ньому не затягнуть гамівну сорочку ще міцніше, то Анарх просто відмовляється їх визнавати – і навіть якось «змінювати». Врешті-решт, «виявити себе таким шляхом – це значить якраз зробити послугу Левіафану, котра буде йому до душі, для котрої він тримає армію поліцейських» [12, с. 55]. Анарх індиферентний до непопулярності своїх ідей і репутації в суспільстві. Лишаючись нейтральним спостерігачем, який не тішить себе райськими картинами, Анарх вичікує зручний момент; поки він не настав, «колаборація» і «опозиція» тотожні – адже Анарх не має наміру «страждати за ідею» або ставати «мучеником». Життя для цих звитяг надто коротке і прекрасне, хоча небажані контамінації завжди можливі. Крім того, він позбавлений типового для анархіста зграйного інстинкту.
З іншого боку, Анарх наділений ще більшою свободою, аніж монарх, хоча обидва є суверенами. Монарх хотів би керувати багатьма й бажано – усіма, але Анарху досить панувати над самим собою [13, с. 43]. Водночас Юнґер наголошує, що для Анарха незнайоме прагнення бути «індивідуалістом». Його цікавить тільки автономія, адже свобода, за формулюванням Юнґера, – це не мета Анарха; вона його власність. Свобода й влада, над самим собою, для нього нероздільні: «Я Анарх – не тому, що зневажаю владу, а тому, що потребую її. Так само, я не є невіруючим, але я людина, яка вимагає те, у що їй варто вірити. У цьому смислі, я неначе наречена у її кімнаті: вона прислухається до найлегшого кроку» [13, с. 97]. Аналогічно, за оцінкою Еволи, «можна сказати, що найгрубіша двозначність позиції, властива анархічному індивідуалісту, полягає в його бажанні «бути самим собою, без жодних уз і зобов’язань», при цьому залишаючись рабом самого себе» [5, с. 330].
Нарешті, подібно до тієї «особливої людини» з «Осідлати тигра», що зберігає вірність метаісторичному світу Традиції, замість «постісторичного» світу сучасності, Мартін із «Оймесвіль», хоча і є істориком, але, як Анарх, він насамперед «метаісторик» («Анарх у просторі, метаісторик в часі» [13, с. 245]). Як правий анархіст, так і Анарх, глибоко відчуваючи перехідний характер «нашої доби», чекають на повернення Богів. Й саме тому вони керуються єдиним принципом: «дозволити силам та процесам епохи розвиватися вільно, але водночас зберігати твердість і готовність втрутитися, коли «тигр, не в силах кинутись на свого вершника, втомиться бігти»» [7, с. 22–23].
Таким чином, провідні персоніфікації «людини особливого типу», представлені Анархом Юнґера і правим анархістом Еволи, уже на рівні самих назв відтворюють фундаментальну для КР еквілібристику між радикальною нігілістичною негацією статус-кво й незмінною відкритістю до реставрації минулого «у світі, де помер бог» [7, с. 29]. Утім, на противагу до своїх прообразів ваймарського періоду, «новий тип» пізнього зразка, позбавлений колективістського забарвлення, доводить до логічного завершення ревізію ідей вітчизни й нації як «буржуазних витворів», водночас відхиляючи й «гуманістичний космополітизм» [4, с. 375]. Саме тому еволіанський стиль «активної знеособленості» [6, с. 429], рівною мірою властивий юнґерівському Анарху із алегорії післявоєнного суспільства «Оймесвіль», проводить другу визначальну демаркацію між ліберальним індивідом і правим анархістом у КР.
Література:
1. Дугин А. Г. Юлиус Эвола, языческий империалист [Електронний ресурс] / А. Г. Дугин. – Режим доступу:
2. Руткевич А. М. Времена идеологов: Философия истории «консервативной революции» / А. М. Руткевич. – М.: ГУ ВШЭ, 2007. – 36 с.
3. Эвола Ю. Гитлер и тайные общества [Електронний ресурс] / Ю. Эвола. – Режим доступу:
4. Эвола Ю. Люди и руины / Ю. Эвола // Люди и руины. Критика фашизма: взгляд справа. – М.: АСТ: АСТ МОСКВА: ХРАНИТЕЛЬ, 2007. – С. 5–268.
5. Эвола Ю. Молодежь, битники и правые анархисты / Ю. Эвола // Эвола Ю. Лук и булава. – СПб.: «ВЛАДИМИР ДАЛЬ», 2009. – С. 322–349.
6. Эвола Ю. Ориентации / Ю. Эвола // Люди и руины. Критика фашизма: взгляд справа. – М.: АСТ: АСТ МОСКВА: ХРАНИТЕЛЬ, 2007. – С. 424–445с.
7. Эвола Ю. Оседлать тигра / Ю. Эвола. – СПб.: «ВЛАДИМИР ДАЛЬ», 2005. – 512 с.
8. Эвола Ю. «Рабочий» в творчестве Эрнста Юнгера / Ю. Эвола. – СПб.: Наука, 2005. – 192 с.
9. Юнгер Э. Время судьбы / Э. Юнгер // Юнгер Э. Националистическая революция. Политические статьи 1923–1933 г.г. – М.: «Скименъ», 2008. – С. 94–99.
10. Юнгер Э. Рабочий. Господство и гештальт / Э. Юнгер // Юнгер Э. Рабочий. Господство и гештальт; Тотальная мобилизация; О боли. – СПб.: Наука, 2000. – С. 55–440.
11. Юнгер Э. Рискующее сердце; [пер. с нем., вступ. статья, составление и комментарии В. Микушевича] / Э. Юнгер. – СПб.: Владимир Даль, 2010. – 328 с.
12. Юнгер Э. Через линию / Э. Юнгер // Судьба нигилизма: Через линию; О линии; Государство в голове, неистовство сердца; Метафизический характер модерна / Юнгер, Э.; Хайдеггер, М.; Кампер, Д. и др. – СПб.: СпбГУ, 2006. – С. 7–64.
13. J?nger E. Eumeswil / Е. J?nger // S?mtliche Werke, XVII: Dritte Abteilung. Erz?hlende Schriften III. – Stuttgart: Klett-Cotta, 1980. – 379 S.
0 коментарів