«Людина особливого типу» в консервативній революції (на прикладі Анарха Юнґера та правого анархіста Еволи) (Ч. 1)
Для філософсько-політичних «маніфестів» теоретиків консервативної революції (далі КР) є визначальною така фразеологія, як «новий людський тип», «людина особливого складу», «нова людина» тощо.
Й не дивно, адже широкий ідеократичний рух КР як «ідеологічне явище par excellence» [2, с. 6], передбачаючи «збереження вірності принципам, а не тим установам й інституціям минулого, що є лише частковими формами виразу цих принципів» [4, с. 9], не може не окреслити специфіку їхнього репрезентанта. Можна сказати, що за цих умов революційна трансформація суспільства стає не більше ніж епіфеноменом появи «особливої людини».
Концептуальним відповідником наведених синтагм і постає об’єкт нашої розвідки, тобто консервативно-революційний суб’єкт у пізніх творах Ернста Юнґера та Юліуса Еволи, представлений фігурами Анарха й правого анархіста відповідно, хоча поняття «прусського анархізму» можна знайти вже в текстах Юнґера ваймарського періоду, яким здебільшого й обмежують хронологічні рамки КР. Водночас варто зауважити, що «прусський» анархізм з’являється там саме як синонім «правого», не маючи нічого спільного з «німецьким» анархізмом або комунізмом, який, до того ж, «містить значно менший домішок анархії, аніж, наприклад, російський комунізм» й «чия мета – не знищення, а особлива найнудніша форма експлуатації наявного порядку» [11, с. 238].
Предметом розвідки є гомологія концептів Анарха Юнґера й правого анархіста Еволи як евристичних адаптацій ранньої моделі «особливої людини» до ситуації «постполітичної» сучасності. Й хоча присвячені доктрині расового виховання праці Еволи були доволі високо оцінені Муссоліні, теорія Еволи явно не вкладалася в проекти соціальної інженерії з вирощування «нової людини» у тоталітарній державі. Утім, специфіка консервативно-революційного суб’єкта стане найбільш виразною у повоєнних творах філософів, де «людина особливого типу» постає радикальною альтернативою як ліберальному, так і тоталітарному суб’єкту, адже «американізм, несвідомо чи ні, працює на свого позірного ворога, на колективізм» [6, с. 433].
Імена Ернста Юнґера та Юліуса Еволи належать до «першої десятки» насправді значно довшої плеяди представників консервативно-революційної думки, хоча творчість останнього перебуває на межі між КР і традиціоналізмом. Що, втім, не заважає деяким дослідникам робити висновок про те, що «у Еволи міститься найбільш глибока, найбільш «трансцендентна», а тому й непідвладна часовим обставинам, концепція Консервативної Революції, в її типологічному, архетипічному й гранично ясному вигляді» [1].
Поки не вдаючись до таких сильних тверджень, зазначимо, що німецького та італійського мислителів об’єднує насамперед спільність «життєвого шляху і долі». Обидва добровольцями пішли на фронт (Юнґер отримав 14 поранень й найвищу воєнну відзнаку «За доблесть»; Евола служив офіцером артилерії), обидва публікувалися в націонал-соціалістичних й фашистських виданнях, але невдовзі стали в «опозицію справа» до «популістського й плебейського» нацистського й фашистського режимів (що відображено у творі італійського барона «Фашизм: критика справа» (1964), зокрема), обидва мали переламний досвід у другій світовій війні (Юнґера демобілізовано за звинуваченням в сприянні замаху на Гітлера 1944 р., хоча й залишено в живих за особистим розпорядженням фюрера; Еволу, який працював з архівами за дозволом СС, поранено під час бомбардування Відня, хоча безпосередньо в битвах він не брав участі), обидва відхилили «денацифікацію» й не побажали вийти з «внутрішньої еміграції» в післявоєнній ФРН й Італії.
Ці паралелі наявні й на концептуальному рівні. У творчості обох філософів спостерігається симптоматичний перехід від такої консервативно-революційної класики, як «Робітник. Панування і гештальт» (1932) Юнґера і «Язичницький імперіалізм» (1928) Еволи до «підручників з виживання» в сучасному світі, представлених насамперед творами «Через лінію» (1950), «Лісовий шлях» (1951), «Біля стіни часу» (1959) і «Оймесвіль» (1977) Юнґера та «Орієнтації» (1950), «Люди й руїни» (1953), «Осідлати тигра» (1961) та «Лук і булава» (1968) Еволи.
Але найбільш рельєфно діалог філософів проявлений у такій праці Еволи, як ««Робітник» у творчості Ернста Юнґера» (1960), де автор, викладаючи оригінальну концепцію Юнґера для італійського читача, водночас робить ряд критичних зауваг, які показують відмінності їхніх позицій у діагностуванні деструктивних процесів сучасності й концептуалізації можливого суб’єкта боротьби. Такі відмінності, як вже було зазначено, закладені в симпатіях Еволи до «інтегрального традиціоналізму» (найбільший вплив на нього справили Рене Генон, Гвідо де Джорджіо і Герман Вірт). Праця Генона «Криза сучасного світу», зокрема, знайшла продовження в «Повстанні проти сучасного світу» (1934) Еволи, яка намітить контури політизації традиціоналістської доктрини Генона.
Доволі показова дана Еволою оцінка евристики Робітника з традиціоналістської позиції. З одного боку, Евола шанував його як втілення воєнно-аскетичного ідеалу, представленого кастою кшатріїв. Підкресливши, що однією із найактуальніших вимог «Робітника» є створення певного типу етики, стилю й світогляду, які, «при всій своїй антибуржуазності», протиставляються «марксизму й комунізму», Евола визначає їхнього представника наступним чином: «Тип запозичує прийнятні для себе характеристики у певного активного і реалістичного ідеалу людини, ворожого до культу індивіда, аскетичного і наділеного імунітетом проти «буржуазного декадентства», описаного вже крайніми лівими ідеологіями. Рівним чином він вбирає в себе окремі елементи стилю, вироблені їхніми супротивниками, революційними антикомуністичними національними рухами, які, на жаль, суттєво зашкодили собі нерозбірливістю у виборі міфів і орієнтирів» [8, с. 170].
З другого боку, Евола переконаний: «Нова людина, обираючи «вогняний шлях саламандри» […] не може розраховувати на спадщину традиційного світу (багато мотивів якого, як ми бачили, хоча й згадуються з відчуттям ностальгії, парадоксальним чином змішуються з найжорсткішим модернізмом найновітнішого зразка)…» [8, с. 177–178].
Проте саме «парадоксальне змішування» несумісного й зокрема «найжорсткіший модернізм найновітнішого зразка» є визначальною ознакою КР як «третього шляху» між правою та лівою ідеологіями, здатного інкорпорувати окремі риси кожної із них як філософсько-політичний антицентр, про що й сказав Евола іншими словами в накресленому ним портреті Робітника. Як наслідок, відновлення аісторичного минулого традиції покликана здійснити техніка на службі у тотального революційного розриву із теперішнім, що зафіксовано в кодовій дефініції Берж’є і Повеля «Рене Генон плюс танкові дивізії». Саме цей другий елемент, як бачимо, стає предметом заперечення Еволи. Так, у роботі «Гітлер і таємні товариства» (1972) компетентний знавець езотеричних доктрин Евола стверджує, що така фраза «могла би змусити цього видатного представника традиціоналістської думки й езотеричних дисциплін з обуренням перевернутися в могилі» [3].
Однак, поряд з концептуальним арсеналом парадигми, такі характеристики КР, як «реакційний модернізм» чи «органологічний надмодерн» свідчать про неможливість однозначної ідентифікації КР з традиціоналізмом як антимодернізмом. Словами Юнґера, «революція руйнує традицію як форму, але саме тому реалізує смисл традиції» [9, с. 97]. Щоправда, сам орієнталіст Генон погоджувався з більш «прозахідним» Еволою далеко не в усьому. Також ми пересвідчимось, що адресовані Юнґеру докори Еволи виявляються досить надуманими.
Адже обидва з них розпочинають свої пізні твори із констатації тотальної відсутності тих цінностей та інституцій, які варті збереження чи захисту. Однак якщо в «Орієнтаціях» 1950 р. Евола з впевненістю декларує: «Сьогодні ми перебуваємо в сприятливіших умовах, оскільки позиції уже визначилися, маски зняті, й достатньо озирнутися навколо, вгледітися в обличчя людей, починаючи від простих перехожих до депутатів парламенту, щоб чітко зрозуміти, якими ми не повинні бути» [6, с. 429], то через десять років шанси на перемогу «тих, хто вистояв серед руїн» він оцінив уже не так оптимістично: «Саме для їхньої ідеологічної орієнтації нами була написана книжка «Люди й руїни». Однак з урахуванням пізнішого досвіду ми змушені відверто визнати практично повну відсутність засновків, потрібних для досягнення якого-небудь гідного конкретного результату в подібній боротьбі» [7, с. 352].
У підсумку «вільна людина з одного тільки відчуття самозбереження зобов’язана подумати про те, як їй поводитись у світі, в якому нігілізм не тільки став панівним, а й, що гірше, перетворився на нормальний стан» [12, с. 42]. Розгорнутою формою цих роздумів, у центрі яких стоїть «людина особливого типу», і є така класика жанру, як «Оймесвіль» Юнґера та «Осідлати тигра» Еволи.
Проте якщо детальний огляд маніфестацій «людини нового типу» в усіх царинах суспільного життя – від політики до мистецтва – складав зміст юнґерівського «Робітника», то в повоєнний час цю естафету перейняв Евола, перетворивши «Осідлати тигра» на справжній компендіум стратегій виживання «особливої людини» в сучасному світі, розкритому у найрізноманітніших площинах, – знову-таки, від «партій і політики» до музики й приватного життя.
Юнґер, натомість, переходить до вкрай метафоричного й афористичного способу викладу своїх думок, за що і наражається на чергове критичне зауваження Еволи: «…можна сказати, що «Робітник» у деякому смислі став чужим для свого автора, подальша творчість якого хоча й помітно додала йому слави (сьогодні він вважається одним з найвидатніших німецьких письменників), з духовної позиції втратила колишній рівень, як внаслідок переважання літературно-естетичного моменту, так і під впливом ідей іншого порядку, іноді навіть суперечливих щодо тих, якими надихались його ранні твори» [8, с. 14].
Юнґер у листуванні з приводу «Робітника», датованому 1970 80 рр., зізнався, що він «закрив» «цю тему», що «ця тема» для нього «позаду», що 20 ті рр. справили свій вплив на стилістику письма, що він шкодує з приводу того, що в текст просочилася критика часу, зокрема «бюргера», однак настільки ж однозначно визнає, що, попри те, що його пізні твори внесли зміни й досліджувані у «Робітнику» процеси, може, колись постануть в іншій перспективі, усі події після 1932 р. тільки підтверджують його концепцію, хоча його це і «не тішить» [10, с. 430–440]. Тобто зрікатися своїх «колишніх» поглядів Юнґер ніколи і не думав. Цікаво, що перевидання власного консервативно-революційного opus magnum «Язичницький імперіалізм», на відміну від інших творів, Евола взагалі не планував, хоча це не скасовує помітну спадкоємність нарису з пізніми творами мислителя.
Але, перш ніж почати позитивний виклад концепцій філософів, розгляньмо більш суттєву інвективу італійського барона: «Крім того, якби ми аналізували останні твори Юнґера, то ми марно шукали би там максими, подібні тим, що в надлишку наявні у «Робітнику» […] Більше того, у «Лісовому шляху» (Der Waldweg, Франкфурт, 1945), де кумедним чином знову з’являються ті цінності, які ранній Юнґер безумовно заклеймив би як «бюргерські», він прямо доходить до вивчення способів, що відкривають індивіду шлях до втечі і таємного спротиву світу, контрольованому тоталітарними силами…» [8, с. 173–174].
Також Евола додає, що коли він уже відправив працю ««Робітник» у творчості Ернста Юнґера» до типографії, вийшов твір «Біля стіни часу», в якому Юнґер частково реабілітує висловлені у «Робітнику» ідеї. Проте традиціоналізм Еволи дався взнаки і в прочитанні цього філософсько-історичного есе німецького мислителя: «Перш за все серйозний підхід до метафізики історії (концепція часу, доктрина чотирьох світових циклів, есхатологія і т.п.) не дають змоги задовольнятися особистими поглядами, хай навіть вони є плодом міркувань мудрого й творчого розуму; тут вимагається звернення до об’єктивного, традиційного знання» [8, с. 184–185]. Нарешті, Евола прямо протиставляє юнґерівській власну працю: «Як ми вже говорили, це коло запитань, без сумнівної есхатологічної основи, детально розглядається нами в уже згаданій книжці «Осідлати тигра»» [8, с. 185].
Й не дивно, адже широкий ідеократичний рух КР як «ідеологічне явище par excellence» [2, с. 6], передбачаючи «збереження вірності принципам, а не тим установам й інституціям минулого, що є лише частковими формами виразу цих принципів» [4, с. 9], не може не окреслити специфіку їхнього репрезентанта. Можна сказати, що за цих умов революційна трансформація суспільства стає не більше ніж епіфеноменом появи «особливої людини».
Концептуальним відповідником наведених синтагм і постає об’єкт нашої розвідки, тобто консервативно-революційний суб’єкт у пізніх творах Ернста Юнґера та Юліуса Еволи, представлений фігурами Анарха й правого анархіста відповідно, хоча поняття «прусського анархізму» можна знайти вже в текстах Юнґера ваймарського періоду, яким здебільшого й обмежують хронологічні рамки КР. Водночас варто зауважити, що «прусський» анархізм з’являється там саме як синонім «правого», не маючи нічого спільного з «німецьким» анархізмом або комунізмом, який, до того ж, «містить значно менший домішок анархії, аніж, наприклад, російський комунізм» й «чия мета – не знищення, а особлива найнудніша форма експлуатації наявного порядку» [11, с. 238].
Предметом розвідки є гомологія концептів Анарха Юнґера й правого анархіста Еволи як евристичних адаптацій ранньої моделі «особливої людини» до ситуації «постполітичної» сучасності. Й хоча присвячені доктрині расового виховання праці Еволи були доволі високо оцінені Муссоліні, теорія Еволи явно не вкладалася в проекти соціальної інженерії з вирощування «нової людини» у тоталітарній державі. Утім, специфіка консервативно-революційного суб’єкта стане найбільш виразною у повоєнних творах філософів, де «людина особливого типу» постає радикальною альтернативою як ліберальному, так і тоталітарному суб’єкту, адже «американізм, несвідомо чи ні, працює на свого позірного ворога, на колективізм» [6, с. 433].
Імена Ернста Юнґера та Юліуса Еволи належать до «першої десятки» насправді значно довшої плеяди представників консервативно-революційної думки, хоча творчість останнього перебуває на межі між КР і традиціоналізмом. Що, втім, не заважає деяким дослідникам робити висновок про те, що «у Еволи міститься найбільш глибока, найбільш «трансцендентна», а тому й непідвладна часовим обставинам, концепція Консервативної Революції, в її типологічному, архетипічному й гранично ясному вигляді» [1].
Поки не вдаючись до таких сильних тверджень, зазначимо, що німецького та італійського мислителів об’єднує насамперед спільність «життєвого шляху і долі». Обидва добровольцями пішли на фронт (Юнґер отримав 14 поранень й найвищу воєнну відзнаку «За доблесть»; Евола служив офіцером артилерії), обидва публікувалися в націонал-соціалістичних й фашистських виданнях, але невдовзі стали в «опозицію справа» до «популістського й плебейського» нацистського й фашистського режимів (що відображено у творі італійського барона «Фашизм: критика справа» (1964), зокрема), обидва мали переламний досвід у другій світовій війні (Юнґера демобілізовано за звинуваченням в сприянні замаху на Гітлера 1944 р., хоча й залишено в живих за особистим розпорядженням фюрера; Еволу, який працював з архівами за дозволом СС, поранено під час бомбардування Відня, хоча безпосередньо в битвах він не брав участі), обидва відхилили «денацифікацію» й не побажали вийти з «внутрішньої еміграції» в післявоєнній ФРН й Італії.
Ці паралелі наявні й на концептуальному рівні. У творчості обох філософів спостерігається симптоматичний перехід від такої консервативно-революційної класики, як «Робітник. Панування і гештальт» (1932) Юнґера і «Язичницький імперіалізм» (1928) Еволи до «підручників з виживання» в сучасному світі, представлених насамперед творами «Через лінію» (1950), «Лісовий шлях» (1951), «Біля стіни часу» (1959) і «Оймесвіль» (1977) Юнґера та «Орієнтації» (1950), «Люди й руїни» (1953), «Осідлати тигра» (1961) та «Лук і булава» (1968) Еволи.
Але найбільш рельєфно діалог філософів проявлений у такій праці Еволи, як ««Робітник» у творчості Ернста Юнґера» (1960), де автор, викладаючи оригінальну концепцію Юнґера для італійського читача, водночас робить ряд критичних зауваг, які показують відмінності їхніх позицій у діагностуванні деструктивних процесів сучасності й концептуалізації можливого суб’єкта боротьби. Такі відмінності, як вже було зазначено, закладені в симпатіях Еволи до «інтегрального традиціоналізму» (найбільший вплив на нього справили Рене Генон, Гвідо де Джорджіо і Герман Вірт). Праця Генона «Криза сучасного світу», зокрема, знайшла продовження в «Повстанні проти сучасного світу» (1934) Еволи, яка намітить контури політизації традиціоналістської доктрини Генона.
Доволі показова дана Еволою оцінка евристики Робітника з традиціоналістської позиції. З одного боку, Евола шанував його як втілення воєнно-аскетичного ідеалу, представленого кастою кшатріїв. Підкресливши, що однією із найактуальніших вимог «Робітника» є створення певного типу етики, стилю й світогляду, які, «при всій своїй антибуржуазності», протиставляються «марксизму й комунізму», Евола визначає їхнього представника наступним чином: «Тип запозичує прийнятні для себе характеристики у певного активного і реалістичного ідеалу людини, ворожого до культу індивіда, аскетичного і наділеного імунітетом проти «буржуазного декадентства», описаного вже крайніми лівими ідеологіями. Рівним чином він вбирає в себе окремі елементи стилю, вироблені їхніми супротивниками, революційними антикомуністичними національними рухами, які, на жаль, суттєво зашкодили собі нерозбірливістю у виборі міфів і орієнтирів» [8, с. 170].
З другого боку, Евола переконаний: «Нова людина, обираючи «вогняний шлях саламандри» […] не може розраховувати на спадщину традиційного світу (багато мотивів якого, як ми бачили, хоча й згадуються з відчуттям ностальгії, парадоксальним чином змішуються з найжорсткішим модернізмом найновітнішого зразка)…» [8, с. 177–178].
Проте саме «парадоксальне змішування» несумісного й зокрема «найжорсткіший модернізм найновітнішого зразка» є визначальною ознакою КР як «третього шляху» між правою та лівою ідеологіями, здатного інкорпорувати окремі риси кожної із них як філософсько-політичний антицентр, про що й сказав Евола іншими словами в накресленому ним портреті Робітника. Як наслідок, відновлення аісторичного минулого традиції покликана здійснити техніка на службі у тотального революційного розриву із теперішнім, що зафіксовано в кодовій дефініції Берж’є і Повеля «Рене Генон плюс танкові дивізії». Саме цей другий елемент, як бачимо, стає предметом заперечення Еволи. Так, у роботі «Гітлер і таємні товариства» (1972) компетентний знавець езотеричних доктрин Евола стверджує, що така фраза «могла би змусити цього видатного представника традиціоналістської думки й езотеричних дисциплін з обуренням перевернутися в могилі» [3].
Однак, поряд з концептуальним арсеналом парадигми, такі характеристики КР, як «реакційний модернізм» чи «органологічний надмодерн» свідчать про неможливість однозначної ідентифікації КР з традиціоналізмом як антимодернізмом. Словами Юнґера, «революція руйнує традицію як форму, але саме тому реалізує смисл традиції» [9, с. 97]. Щоправда, сам орієнталіст Генон погоджувався з більш «прозахідним» Еволою далеко не в усьому. Також ми пересвідчимось, що адресовані Юнґеру докори Еволи виявляються досить надуманими.
Адже обидва з них розпочинають свої пізні твори із констатації тотальної відсутності тих цінностей та інституцій, які варті збереження чи захисту. Однак якщо в «Орієнтаціях» 1950 р. Евола з впевненістю декларує: «Сьогодні ми перебуваємо в сприятливіших умовах, оскільки позиції уже визначилися, маски зняті, й достатньо озирнутися навколо, вгледітися в обличчя людей, починаючи від простих перехожих до депутатів парламенту, щоб чітко зрозуміти, якими ми не повинні бути» [6, с. 429], то через десять років шанси на перемогу «тих, хто вистояв серед руїн» він оцінив уже не так оптимістично: «Саме для їхньої ідеологічної орієнтації нами була написана книжка «Люди й руїни». Однак з урахуванням пізнішого досвіду ми змушені відверто визнати практично повну відсутність засновків, потрібних для досягнення якого-небудь гідного конкретного результату в подібній боротьбі» [7, с. 352].
У підсумку «вільна людина з одного тільки відчуття самозбереження зобов’язана подумати про те, як їй поводитись у світі, в якому нігілізм не тільки став панівним, а й, що гірше, перетворився на нормальний стан» [12, с. 42]. Розгорнутою формою цих роздумів, у центрі яких стоїть «людина особливого типу», і є така класика жанру, як «Оймесвіль» Юнґера та «Осідлати тигра» Еволи.
Проте якщо детальний огляд маніфестацій «людини нового типу» в усіх царинах суспільного життя – від політики до мистецтва – складав зміст юнґерівського «Робітника», то в повоєнний час цю естафету перейняв Евола, перетворивши «Осідлати тигра» на справжній компендіум стратегій виживання «особливої людини» в сучасному світі, розкритому у найрізноманітніших площинах, – знову-таки, від «партій і політики» до музики й приватного життя.
Юнґер, натомість, переходить до вкрай метафоричного й афористичного способу викладу своїх думок, за що і наражається на чергове критичне зауваження Еволи: «…можна сказати, що «Робітник» у деякому смислі став чужим для свого автора, подальша творчість якого хоча й помітно додала йому слави (сьогодні він вважається одним з найвидатніших німецьких письменників), з духовної позиції втратила колишній рівень, як внаслідок переважання літературно-естетичного моменту, так і під впливом ідей іншого порядку, іноді навіть суперечливих щодо тих, якими надихались його ранні твори» [8, с. 14].
Юнґер у листуванні з приводу «Робітника», датованому 1970 80 рр., зізнався, що він «закрив» «цю тему», що «ця тема» для нього «позаду», що 20 ті рр. справили свій вплив на стилістику письма, що він шкодує з приводу того, що в текст просочилася критика часу, зокрема «бюргера», однак настільки ж однозначно визнає, що, попри те, що його пізні твори внесли зміни й досліджувані у «Робітнику» процеси, може, колись постануть в іншій перспективі, усі події після 1932 р. тільки підтверджують його концепцію, хоча його це і «не тішить» [10, с. 430–440]. Тобто зрікатися своїх «колишніх» поглядів Юнґер ніколи і не думав. Цікаво, що перевидання власного консервативно-революційного opus magnum «Язичницький імперіалізм», на відміну від інших творів, Евола взагалі не планував, хоча це не скасовує помітну спадкоємність нарису з пізніми творами мислителя.
Але, перш ніж почати позитивний виклад концепцій філософів, розгляньмо більш суттєву інвективу італійського барона: «Крім того, якби ми аналізували останні твори Юнґера, то ми марно шукали би там максими, подібні тим, що в надлишку наявні у «Робітнику» […] Більше того, у «Лісовому шляху» (Der Waldweg, Франкфурт, 1945), де кумедним чином знову з’являються ті цінності, які ранній Юнґер безумовно заклеймив би як «бюргерські», він прямо доходить до вивчення способів, що відкривають індивіду шлях до втечі і таємного спротиву світу, контрольованому тоталітарними силами…» [8, с. 173–174].
Також Евола додає, що коли він уже відправив працю ««Робітник» у творчості Ернста Юнґера» до типографії, вийшов твір «Біля стіни часу», в якому Юнґер частково реабілітує висловлені у «Робітнику» ідеї. Проте традиціоналізм Еволи дався взнаки і в прочитанні цього філософсько-історичного есе німецького мислителя: «Перш за все серйозний підхід до метафізики історії (концепція часу, доктрина чотирьох світових циклів, есхатологія і т.п.) не дають змоги задовольнятися особистими поглядами, хай навіть вони є плодом міркувань мудрого й творчого розуму; тут вимагається звернення до об’єктивного, традиційного знання» [8, с. 184–185]. Нарешті, Евола прямо протиставляє юнґерівській власну працю: «Як ми вже говорили, це коло запитань, без сумнівної есхатологічної основи, детально розглядається нами в уже згаданій книжці «Осідлати тигра»» [8, с. 185].
0 коментарів