Передумови Консервативної Революції – 2011 (Частина ІІ)
Власне, метафора «переоцінки усіх цінностей» і є тим фактором, який задіює одразу революційний і консервативний полюс: революційний корелює з необхідністю активно-нігілістичного заперечення (руйнування) статус-кво, консервативний – зі створенням нових цінностей після того, як залишки старих зруйновано. Коротко відтворю динаміку «переоцінки»: смерть бога з маленької літери («морального»), про яку пише Ніцше і яку не варто змішувати з сумнівами в існуванні бога «метафізичного» [11, c. 107], збігається зі станом панування пасивного нігілізму, ніщо з маленької літери, проти якого повстають сили Ніщо з великої, тобто активний нігілізм, але самі врешті-решт поступаються волі суб’єкта даної переоцінки.
Тобто, враховуючи те, що руйнування («штовхання того, що падає») в загальній телеології переоцінки аж ніяк не самоціль, істинною кінцевою метою революції є витворення нових цінностей, заради чого, власне, й здійснюється грандіозна деструктивна робота активного нігіліста. Таким чином, подібно до того, як руйнування є зворотним боком творення, так само і активний нігіліст є маскою творця нових цінностей, відомого як Надлюдина. Звідси смислом консервативної революції і виступає Надлюдина як переможець бога (старого ладу, старих, дискредитованих цінностей) та ніщо, яке запанувало після його смерті [2]. Інший дотепна версія авторства Луї Повеля й Жака Берж’є цього зовсім не механічного поєднання консерватизму й революції, що не вкладається в головах ліберальних критиків, звучить «Рене Генон плюс танкові дивізії». В концептуальній топіці революційного консерватизму Надлюдина з’являється під назвами «новий тип людини», «людина особливого типу» тощо й перебуває в фокусі уваги насамперед таких класиків революційного консерватизму, як Ернст Юнґер та Юліус Евола.
Відповідно, філософсько-політичною проекцією єдності руйнування й творення (або відновлення) постає єдність революційних та авторитарних цілей, які переслідує консервативна революція [7, c. 271], так само як аналогом метафізичного збігу свободи й необхідності, волюнтаризму й фаталізму в свідомості нового людського типу є тотожність панування та підкорення. Власне, останню єдність найкраще виражає саме кантіанське поняття автономії волі; нагадаю, що автономна воля – це така воля, яка сама собі закон [4, c. 283], тобто яка водночас є суб’єктом та об’єктом власного законодавства. Відмінність полягає в тому, що у глобальній перспективі революційного консерватизму вона спрямовується аж ніяк не на досягнення «вічного миру»…
Отже, консервативна революція фактично зводиться до культивування автономії волі німецького зразка як головної передумови її реалізації за будь-яких історичних умов та обставин, в тому числі в Україні 2011 року. Саме консервативно-революційний суб’єкт, або людина нового типу, є тим магічним топосом, тим алхімічним тиглем, в якому здійснюється ресакралізація як повторне зачаклування сучасного світу повалених ідолів. Тому питання про характер «істинності» революції закономірним чином переадресовується у площину виявлення специфіки нового людського типу, що означає з’ясування передумов не стільки консервативної революції, скільки появи відповідного суб’єкта. Враховуючи сказане, не дивно, що його основна вимога має метафізичний зміст і полягає у відмові від пустопорожнього та хибного просвітницького поняття свободи, задекларованого в якості одного із програмних гасел Французької революції.
Так, консервативні революціонери «шукають не свободи, а прив’язаності (Bindung)», «хочуть зв’язати себе з необхідністю, але з вищою необхідністю, тією, що стоїть вище за всі можливі вірування та є центром усіх можливих вірувань», й «ніколи у Німеччині боротьба за свободу не була настільки запеклою і тому більш непримиренною, аніж це … прагнення до примусу (Zwang) і небажання віддатись владі недостатньо владній...» [Цит за: 6, c. 125]. Після цих слів Гуго фон Гофмансталя, озвучених у ході його лекції «Література як духовний простір нації» перед студентами Мюнхенського університету 1927 р., хоч якось асоціювати себе зі «свободою, рівністю і братерством» 1789 року або англосаксонським поняттям свободи й при цьому зізнаватись у симпатіях до революційного консерватизму – значить не розуміти його суті взагалі, того, за що і проти чого він спрямований.
Варто перелічити ті консервативні принципи, які відновлюються «істинними» революціонерами й безпосередньо випливають з німецького поняття свободи, аби скласти уявлення про комплекс настанов, якими має керуватися людина нового типу як джерело консервативно-революційних проектів – історично досить відмінних між собою, але незмінно побудованих на принципах примату трансцендентного, ідеократії, ієрархічності, авторитаризму, елітарності, антиегалітаризму, антиутилітаризму, дисципліни тощо. Характер цих засад добре пояснює центральне місце стилю та естетики в консервативній революції, і йдеться аж ніяк не про підміну практики, а про той небезпечний акт «естетизації політики», здійснений правими, на який ліві, за влучним спостереженням Вальтера Беньяміна, відповіли «політизацією мистецтва».
І, на відміну від сучасних «контркультурних» мистецько-політичних течій, консервативні революціонери надійно застраховані від змішування політичної прагматики з тим, що мовою Ернста Юнґера звалося «жестами романтичної непокори», на яку страждають насамперед прихильники ліберального націоналізму з властивим їм культом гіпертрофованої індивідуальності, запозиченим з епохи романтизму, та боротьбою, що розгортається в суто уявній площині – позиція, чужа революційним консерваторам з їхньою принциповою відмовою від буржуазної сентиментальності та «героїчним реалізмом» як альтернативою ідеалізму та матеріалізму [14, c. 90]. Адже, на думку Юнґера, суспільство відновлює себе у ході штучних самонападів, інкорпоруючи всі протилежності або як «прояви свободи» (індивідуально-анархістськй полюс), або, шляхом різних узгоджень й підтасовок, як «думку більшості» (демократичний полюс), й саме тому поняття «радикального», ставши економічно вигідною настановою, набуло «нестерпно бюргерського присмаку» [14, c. 75].
Тобто, враховуючи те, що руйнування («штовхання того, що падає») в загальній телеології переоцінки аж ніяк не самоціль, істинною кінцевою метою революції є витворення нових цінностей, заради чого, власне, й здійснюється грандіозна деструктивна робота активного нігіліста. Таким чином, подібно до того, як руйнування є зворотним боком творення, так само і активний нігіліст є маскою творця нових цінностей, відомого як Надлюдина. Звідси смислом консервативної революції і виступає Надлюдина як переможець бога (старого ладу, старих, дискредитованих цінностей) та ніщо, яке запанувало після його смерті [2]. Інший дотепна версія авторства Луї Повеля й Жака Берж’є цього зовсім не механічного поєднання консерватизму й революції, що не вкладається в головах ліберальних критиків, звучить «Рене Генон плюс танкові дивізії». В концептуальній топіці революційного консерватизму Надлюдина з’являється під назвами «новий тип людини», «людина особливого типу» тощо й перебуває в фокусі уваги насамперед таких класиків революційного консерватизму, як Ернст Юнґер та Юліус Евола.
Відповідно, філософсько-політичною проекцією єдності руйнування й творення (або відновлення) постає єдність революційних та авторитарних цілей, які переслідує консервативна революція [7, c. 271], так само як аналогом метафізичного збігу свободи й необхідності, волюнтаризму й фаталізму в свідомості нового людського типу є тотожність панування та підкорення. Власне, останню єдність найкраще виражає саме кантіанське поняття автономії волі; нагадаю, що автономна воля – це така воля, яка сама собі закон [4, c. 283], тобто яка водночас є суб’єктом та об’єктом власного законодавства. Відмінність полягає в тому, що у глобальній перспективі революційного консерватизму вона спрямовується аж ніяк не на досягнення «вічного миру»…
Отже, консервативна революція фактично зводиться до культивування автономії волі німецького зразка як головної передумови її реалізації за будь-яких історичних умов та обставин, в тому числі в Україні 2011 року. Саме консервативно-революційний суб’єкт, або людина нового типу, є тим магічним топосом, тим алхімічним тиглем, в якому здійснюється ресакралізація як повторне зачаклування сучасного світу повалених ідолів. Тому питання про характер «істинності» революції закономірним чином переадресовується у площину виявлення специфіки нового людського типу, що означає з’ясування передумов не стільки консервативної революції, скільки появи відповідного суб’єкта. Враховуючи сказане, не дивно, що його основна вимога має метафізичний зміст і полягає у відмові від пустопорожнього та хибного просвітницького поняття свободи, задекларованого в якості одного із програмних гасел Французької революції.
Так, консервативні революціонери «шукають не свободи, а прив’язаності (Bindung)», «хочуть зв’язати себе з необхідністю, але з вищою необхідністю, тією, що стоїть вище за всі можливі вірування та є центром усіх можливих вірувань», й «ніколи у Німеччині боротьба за свободу не була настільки запеклою і тому більш непримиренною, аніж це … прагнення до примусу (Zwang) і небажання віддатись владі недостатньо владній...» [Цит за: 6, c. 125]. Після цих слів Гуго фон Гофмансталя, озвучених у ході його лекції «Література як духовний простір нації» перед студентами Мюнхенського університету 1927 р., хоч якось асоціювати себе зі «свободою, рівністю і братерством» 1789 року або англосаксонським поняттям свободи й при цьому зізнаватись у симпатіях до революційного консерватизму – значить не розуміти його суті взагалі, того, за що і проти чого він спрямований.
Варто перелічити ті консервативні принципи, які відновлюються «істинними» революціонерами й безпосередньо випливають з німецького поняття свободи, аби скласти уявлення про комплекс настанов, якими має керуватися людина нового типу як джерело консервативно-революційних проектів – історично досить відмінних між собою, але незмінно побудованих на принципах примату трансцендентного, ідеократії, ієрархічності, авторитаризму, елітарності, антиегалітаризму, антиутилітаризму, дисципліни тощо. Характер цих засад добре пояснює центральне місце стилю та естетики в консервативній революції, і йдеться аж ніяк не про підміну практики, а про той небезпечний акт «естетизації політики», здійснений правими, на який ліві, за влучним спостереженням Вальтера Беньяміна, відповіли «політизацією мистецтва».
І, на відміну від сучасних «контркультурних» мистецько-політичних течій, консервативні революціонери надійно застраховані від змішування політичної прагматики з тим, що мовою Ернста Юнґера звалося «жестами романтичної непокори», на яку страждають насамперед прихильники ліберального націоналізму з властивим їм культом гіпертрофованої індивідуальності, запозиченим з епохи романтизму, та боротьбою, що розгортається в суто уявній площині – позиція, чужа революційним консерваторам з їхньою принциповою відмовою від буржуазної сентиментальності та «героїчним реалізмом» як альтернативою ідеалізму та матеріалізму [14, c. 90]. Адже, на думку Юнґера, суспільство відновлює себе у ході штучних самонападів, інкорпоруючи всі протилежності або як «прояви свободи» (індивідуально-анархістськй полюс), або, шляхом різних узгоджень й підтасовок, як «думку більшості» (демократичний полюс), й саме тому поняття «радикального», ставши економічно вигідною настановою, набуло «нестерпно бюргерського присмаку» [14, c. 75].
0 коментарів