«Новий націоналізм» Ернста Юнґера як метафізичний кодекс «нового людського типу» (Ч. 3)
Подібна безпардонність у поводженні з термінологією, звісно, у Юнґеровому випадку продиктована не стільки намаганням «спантеличити людей із неприємної породи догматиків» [12, с. 183–184] і фактом релятивізації класичних політичних категорій, що виступають в ролі ідеологічних смислів уже з часів якобінської диктатури [3, с. 132], а в першу чергу цілковитою заміною проблеми ідентифікації теоретичних меж нового націоналізму задачею окреслення метафізичного портрету його прибічника і носія – так званого «нового людського типу». Саме метафізичні принципи, які сповідує останній, стають ідейною платформою для руху: «Ідеал націоналіста – його внутрішня позиція. І всі, хто прагне цього ідеалу, навіть якщо їхні погляди не збігаються, для нього споріднені душі, адже відстань від поверхні кулі до центру скрізь однакова. Зовсім інакше повела б себе у цьому випадку організація, яка прагне до влади, адже найбільшу небезпеку для неї являють такі самі, як вона» [16, с. 114].
У політичній публіцистиці автора процитованих рядків, звичайно, не без впливу його улюблених на той період творчості філософів, замість «метафізичних принципів» ми натрапляємо на поняття «характер», «кров», «дух», «воля» і т. д., бажане якісне наповнення котрих і є підставою для приєднання до спільноти нових націоналістів – спільноти, «де не буде ні станових, ні майнових розрізнень, але буде чітке розуміння того, хто до цієї спільності не належить» [30, с. 76]. Чергове визначення ідентичності ad negativum, вочевидь, є аж ніяк не слабкістю теорії нового націоналізму, а навпаки цілеспрямованим уникненням формалізації критеріїв належності до товариства, яке піклується про чистоту своїх рядів.
Таким чином, виступивши проти формальної рівності лібералізму та Просвітництва, Юнґер відкрито протиставив їй модель ієрархічного суспільства, в якій спільнота рівних «людей нового типу», як він їх називає у своїх публіцистичних творах, стоятиме «над» рештою, що не відповідає вищезгаданому ідеалу «внутрішньої позиції» нового націоналіста. Сказане, втім, зовсім не означає, що йдеться про відтворення просвітницької рівності у меншому масштабі, навпаки, так само, як свобода і братерство, вона стає цілком змістовною і визначається рівнем відповідальності суб’єкта під час виконання обов’язку, а не «демократичними лозунгами» [23, с. 23].
Закономірним наслідком змістовного наповнення цих принципів і постає характер політичних вимог нового націоналізму, який обстоює ідеал нової «національної, соціальної, озброєної та авторитарної держави усіх німців» [15, с. 164] на чолі з фюрером – суб’єктом, чий максимальний рівень повноважень прямо пропорційний рівню його відповідальності Взагалі, «принцип лідерства був реакцією не лише «аудиторії», але й самих «вождів» на втрату значимого соціального авторитету у ваймарські часи та дискредитацію старого: монархічна ностальгія по Гогенцоллернам залишалася, але радше у військових колах. Для інтелектуалів потенціал старої прусської монархії було вичерпано» [1, с. 43].
Поштовхом до таких парадигмальних змін, звичайно, було не просто «пересичення прісними фразами Просвітництва». Й хоча відправним пунктом розвитку «нового людського типу» Юнґер вважав вільгельмівську епоху, «кінець якій було покладено війною» [31, с. 26], саме остання в повній мірі може вважатись справжнім витоком як цього «типу», так і нового націоналізму, а, може, й усієї консервативної революції: «Війна – наш батько, він зачав нас, нове плем’я, в розпеченому череві окопів, і ми з гордістю визнаємо нашу спорідненість. А тому наші цінності будуть цінностями героїв, воїнів, але ніяк не лихварів, які готові весь світ міряти своїм аршином. Ми не замислюємося про користь і практичну вигоду, нам ні до чого комфорт, нам треба тільки необхідне – те, чого хоче доля»[21, с. 57].
Саме тому суб’єктом «істинної революції», від імені якого промовляє Юнґер, є фронтовий солдат, «народжений» у першій світовій війні, хоча з характерним уточненням, що виключає пряме ототожнення типів «Солдата» і «Воїна»: «під фронтовими солдатами варто розуміти не тих, хто стільки-то й стільки-то місяців провів на ліній фронту – вистачало й тих, хто йшов туди з-під палиці» [25, с. 15]. Описуючи риси, притаманні «людині нового складу, яка відіграє ключову роль у русі фронтовиків» [31, с. 26], Юнґер обмежується лаконічним, але вирішальним зауваженням про те, що ця людина, на відміну від звичайного фронтовика, свідомо культивує певну настанову до свого переживання [23, с. 19] (Кriegserlebnis, Fronterlebnis) і репрезентує «тип воїна, який тепер зайняв своє місце в історії і стане головним опертям для руху фронтових солдат» [29, с. 38].
Адже війна як радикальний метафізичний фактор, що визначив обличчя їхньої епохи, на думку Юнґера, не має аналогів у попередній історії людства і може порівнятися хіба що з «релігійним феноменом «благодаті», яка раптово виливається на людину, радикально її змінюючи» [31, с. 26]. І саме безпрецедентний феномен технічної битви зробив цю епоху «новою». У творі «Робітник. Панування та гештальт» (1932), основній філософсько-політичній праці Юнґера, що стала підсумком його статей ваймарської доби, він зазначатиме, що йдеться не про війну націй, держав або народів, як це було раніше; ідеться про таку війну епох, яка за своїм розмахом перевершує й Французьку Революцію, й Німецьку Реформацію [22, с. 237]. Так, «ту війну вели між собою не тільки нації, а й дві епохи. Тому в нашій країні є як переможці, так і переможені. Переможці – ті, хто подібно до саламандри пройшов крізь вогонь небезпеки. Тільки вони зможуть утвердитись в нову епоху, коли не надійність, а небезпека визначатиме порядок життя» [20, с. 255].
Таким чином, саме потенціалом чистого Kriegserlebnis продиктована політична ідентичність Юнґера після поразки в першій світовій Німеччини та підписання нею Версальського договору, що для подібних Юнґеру фронтовиків значило перемогу світу, украй далекого від «внутрішніх переживань» людей, які боролися за його зміну: «Пройшло багато часу, перш ніж фронтовик зрозумів правила й цінності цього світу. Він зрозумів, що його позиція краще за все характеризується словом «націоналізм». Це слово виражає не відразу до партійних склок і певних груп людей, а відразу до всієї епохи, часу, який потрібно просто пережити, не витрачаючи внутрішніх резервів. Адже у нього немає міцного ціннісного стрижня. Він нагадує спустошену ділянку землі між окопами» [26, с. 157].
Враховуючи сказане, війна у політичній публіцистиці філософа стає не тільки вихідною точкою становлення «нового типу», а й джерелом ієрархічного розподілу ролей в спільноті нових націоналістів: «Ми пройшли надто хорошу школу й навчились цінувати ієрархію в стосунках мужів» [28, с. 89]. Тим же критерієм, що дозволяє встановити чужорідність чи спорідненість її можливого учасника, є вже відоме нам поняття «крові», що, незважаючи на «значну долю ірраціоналізму», цілком позбавлене «біологізму расового вчення» [4, с. 332]. Саме війна, яка спочатку стерла всі розрізнення не просто між людьми, а навіть між людиною і технікою, демонструє, де пролягає справжня демаркація між типами людей: «Наша спільна традиція – це війна, велика жертва. Так проймімося ж смислом цієї традиції!» [21, с. 57].
Порівнюючи Воїна із фаустівською людиною, що звикла повертатися навіть із пекла не з порожніми руками [21, с. 56], Юнґер показує, що стало найкоштовнішим трофеєм учасника війни, яку варто було б назвати «промисловою війною» (Produktionskrieg) [10, с. 42] – війною, у якій сама матерія вершить суд над епохою й марксистсько-дарвіністським поколінням, що звикли «поклонятися речовині», як Богу [10, с. 44–45]. Цим скарбом, який винесли люди нового типу із горнила «промислової війни», тісно пов’язаної з ключовим концептом «тотальної мобілізації» у політичній публіцистиці філософа, є тверда переконаність у тому, що «головне – людина, а не техніка» й «нема такої техніки, яка могла би справитися з душевною силою» [29, с. 36]. Попри те, що Юнґер ніби визнає страх перед технікою, «цією відьмовською мітлою, яку ми начебто змусили рухатись, але, на зразок учнів чародія, забули решту заклинань і розгубилися», яку ми намагалися поставити собі на службу «подібно до залізного слуги, а замість цього були перемелені її колесами» [14, с. 50–51], усю відповідальність за такий пасивний стан він покладає на людину.
Справді, Юнґер глибоко переконаний, що техніка – це інструмент, який нічим не відрізняється від інших й за допомогою якого людина може і повинна здійснювати все, що побажає. Однак, на противагу до позитивістської ідилії, філософ відмовляється зводити техніку до засобу виробництва та задоволення матеріальних потреб. На його думку, вона наділена вищим призначенням, і «те, що мовою розсудку зветься засобом прогресу, мовою крові називається засобом влади» [14, с. 52], і, можна сказати, – засобом здійснення «істинної революції».
У політичній публіцистиці автора процитованих рядків, звичайно, не без впливу його улюблених на той період творчості філософів, замість «метафізичних принципів» ми натрапляємо на поняття «характер», «кров», «дух», «воля» і т. д., бажане якісне наповнення котрих і є підставою для приєднання до спільноти нових націоналістів – спільноти, «де не буде ні станових, ні майнових розрізнень, але буде чітке розуміння того, хто до цієї спільності не належить» [30, с. 76]. Чергове визначення ідентичності ad negativum, вочевидь, є аж ніяк не слабкістю теорії нового націоналізму, а навпаки цілеспрямованим уникненням формалізації критеріїв належності до товариства, яке піклується про чистоту своїх рядів.
Таким чином, виступивши проти формальної рівності лібералізму та Просвітництва, Юнґер відкрито протиставив їй модель ієрархічного суспільства, в якій спільнота рівних «людей нового типу», як він їх називає у своїх публіцистичних творах, стоятиме «над» рештою, що не відповідає вищезгаданому ідеалу «внутрішньої позиції» нового націоналіста. Сказане, втім, зовсім не означає, що йдеться про відтворення просвітницької рівності у меншому масштабі, навпаки, так само, як свобода і братерство, вона стає цілком змістовною і визначається рівнем відповідальності суб’єкта під час виконання обов’язку, а не «демократичними лозунгами» [23, с. 23].
Закономірним наслідком змістовного наповнення цих принципів і постає характер політичних вимог нового націоналізму, який обстоює ідеал нової «національної, соціальної, озброєної та авторитарної держави усіх німців» [15, с. 164] на чолі з фюрером – суб’єктом, чий максимальний рівень повноважень прямо пропорційний рівню його відповідальності Взагалі, «принцип лідерства був реакцією не лише «аудиторії», але й самих «вождів» на втрату значимого соціального авторитету у ваймарські часи та дискредитацію старого: монархічна ностальгія по Гогенцоллернам залишалася, але радше у військових колах. Для інтелектуалів потенціал старої прусської монархії було вичерпано» [1, с. 43].
Поштовхом до таких парадигмальних змін, звичайно, було не просто «пересичення прісними фразами Просвітництва». Й хоча відправним пунктом розвитку «нового людського типу» Юнґер вважав вільгельмівську епоху, «кінець якій було покладено війною» [31, с. 26], саме остання в повній мірі може вважатись справжнім витоком як цього «типу», так і нового націоналізму, а, може, й усієї консервативної революції: «Війна – наш батько, він зачав нас, нове плем’я, в розпеченому череві окопів, і ми з гордістю визнаємо нашу спорідненість. А тому наші цінності будуть цінностями героїв, воїнів, але ніяк не лихварів, які готові весь світ міряти своїм аршином. Ми не замислюємося про користь і практичну вигоду, нам ні до чого комфорт, нам треба тільки необхідне – те, чого хоче доля»[21, с. 57].
Саме тому суб’єктом «істинної революції», від імені якого промовляє Юнґер, є фронтовий солдат, «народжений» у першій світовій війні, хоча з характерним уточненням, що виключає пряме ототожнення типів «Солдата» і «Воїна»: «під фронтовими солдатами варто розуміти не тих, хто стільки-то й стільки-то місяців провів на ліній фронту – вистачало й тих, хто йшов туди з-під палиці» [25, с. 15]. Описуючи риси, притаманні «людині нового складу, яка відіграє ключову роль у русі фронтовиків» [31, с. 26], Юнґер обмежується лаконічним, але вирішальним зауваженням про те, що ця людина, на відміну від звичайного фронтовика, свідомо культивує певну настанову до свого переживання [23, с. 19] (Кriegserlebnis, Fronterlebnis) і репрезентує «тип воїна, який тепер зайняв своє місце в історії і стане головним опертям для руху фронтових солдат» [29, с. 38].
Адже війна як радикальний метафізичний фактор, що визначив обличчя їхньої епохи, на думку Юнґера, не має аналогів у попередній історії людства і може порівнятися хіба що з «релігійним феноменом «благодаті», яка раптово виливається на людину, радикально її змінюючи» [31, с. 26]. І саме безпрецедентний феномен технічної битви зробив цю епоху «новою». У творі «Робітник. Панування та гештальт» (1932), основній філософсько-політичній праці Юнґера, що стала підсумком його статей ваймарської доби, він зазначатиме, що йдеться не про війну націй, держав або народів, як це було раніше; ідеться про таку війну епох, яка за своїм розмахом перевершує й Французьку Революцію, й Німецьку Реформацію [22, с. 237]. Так, «ту війну вели між собою не тільки нації, а й дві епохи. Тому в нашій країні є як переможці, так і переможені. Переможці – ті, хто подібно до саламандри пройшов крізь вогонь небезпеки. Тільки вони зможуть утвердитись в нову епоху, коли не надійність, а небезпека визначатиме порядок життя» [20, с. 255].
Таким чином, саме потенціалом чистого Kriegserlebnis продиктована політична ідентичність Юнґера після поразки в першій світовій Німеччини та підписання нею Версальського договору, що для подібних Юнґеру фронтовиків значило перемогу світу, украй далекого від «внутрішніх переживань» людей, які боролися за його зміну: «Пройшло багато часу, перш ніж фронтовик зрозумів правила й цінності цього світу. Він зрозумів, що його позиція краще за все характеризується словом «націоналізм». Це слово виражає не відразу до партійних склок і певних груп людей, а відразу до всієї епохи, часу, який потрібно просто пережити, не витрачаючи внутрішніх резервів. Адже у нього немає міцного ціннісного стрижня. Він нагадує спустошену ділянку землі між окопами» [26, с. 157].
Враховуючи сказане, війна у політичній публіцистиці філософа стає не тільки вихідною точкою становлення «нового типу», а й джерелом ієрархічного розподілу ролей в спільноті нових націоналістів: «Ми пройшли надто хорошу школу й навчились цінувати ієрархію в стосунках мужів» [28, с. 89]. Тим же критерієм, що дозволяє встановити чужорідність чи спорідненість її можливого учасника, є вже відоме нам поняття «крові», що, незважаючи на «значну долю ірраціоналізму», цілком позбавлене «біологізму расового вчення» [4, с. 332]. Саме війна, яка спочатку стерла всі розрізнення не просто між людьми, а навіть між людиною і технікою, демонструє, де пролягає справжня демаркація між типами людей: «Наша спільна традиція – це війна, велика жертва. Так проймімося ж смислом цієї традиції!» [21, с. 57].
Порівнюючи Воїна із фаустівською людиною, що звикла повертатися навіть із пекла не з порожніми руками [21, с. 56], Юнґер показує, що стало найкоштовнішим трофеєм учасника війни, яку варто було б назвати «промисловою війною» (Produktionskrieg) [10, с. 42] – війною, у якій сама матерія вершить суд над епохою й марксистсько-дарвіністським поколінням, що звикли «поклонятися речовині», як Богу [10, с. 44–45]. Цим скарбом, який винесли люди нового типу із горнила «промислової війни», тісно пов’язаної з ключовим концептом «тотальної мобілізації» у політичній публіцистиці філософа, є тверда переконаність у тому, що «головне – людина, а не техніка» й «нема такої техніки, яка могла би справитися з душевною силою» [29, с. 36]. Попри те, що Юнґер ніби визнає страх перед технікою, «цією відьмовською мітлою, яку ми начебто змусили рухатись, але, на зразок учнів чародія, забули решту заклинань і розгубилися», яку ми намагалися поставити собі на службу «подібно до залізного слуги, а замість цього були перемелені її колесами» [14, с. 50–51], усю відповідальність за такий пасивний стан він покладає на людину.
Справді, Юнґер глибоко переконаний, що техніка – це інструмент, який нічим не відрізняється від інших й за допомогою якого людина може і повинна здійснювати все, що побажає. Однак, на противагу до позитивістської ідилії, філософ відмовляється зводити техніку до засобу виробництва та задоволення матеріальних потреб. На його думку, вона наділена вищим призначенням, і «те, що мовою розсудку зветься засобом прогресу, мовою крові називається засобом влади» [14, с. 52], і, можна сказати, – засобом здійснення «істинної революції».
0 коментарів