«Новий націоналізм» Ернста Юнґера як метафізичний кодекс «нового людського типу» (Ч. 2)
Утім, до правого крила філософ також ставиться украй нешанобливо, оскільки приводом для їхньої співпраці є тільки спільний ворог – ліберал, і вирок, винесений ним комунізму, мало чим відрізняється від його оцінки італійського фашизму [19, с. 221]. Однак «уже з суто тактичних міркувань» Юнґеру «складно зрозуміти ворожнечу між нинішніми націоналістами і комуністами. Вона доводить зайвий раз, що в обох рухах приховано набагато більше буржуазних, зав’язаних на систему елементів, ніж це уявляється ним самим. Так воно й є насправді, бо один рух у його нинішньому вигляді прагне реалізувати національно-буржуазну державу в смислі західної цивілізації, а інший має на увазі граничну форму найнуднішого раціонального порядку у дрібнобуржуазному стилі шреберґартен, свого роду перманентну «хлібну карточку»» [15, с. 166–167].
Взагалі, мотиви руху й революції, зведених саме в ранг ідеї, або, точніше, редукованих до рівня чистої ідеї вічного оновлення й динаміки, без апеляції до певного жорсткого кодексу орієнтирів, першочергова в Юнґеровій політичній публіцистиці і є причиною відмови від консерватизму як «упертого чіпляння за минуле» [23, с. 22], з яким «консервативність» принципів «нової революції» не має нічого спільного. Більше того, Юнґер навіть пишається тим, що «з часів марксистсько-ліберальної революції ми зробили великий крок уперед» [27, с. 84]. Що не випадково, оскільки, апелюючи до поняття традиції, Юнґер його цілком переосмислює: «слово «традиція» набуло для нас нового смислу, ми вже бачимо у ньому не якусь завершену форму, а вічно живий дух, за справи якого відповідає кожне нове покоління» [27, с. 81]. З цих міркувань «ідеї революції 1789 року» для Юнґера навіть не стільки хибні, скільки мертві, застарілі і такі, що віджили свій час, хоча тоді за них, можливо, й вартувало проливати кров, і він цінує сумнозвісні в цьому плані «фігури Французької революції від Мірабо до Робесп’єра» й зауважує, що «наша любов до Риму не виключає любові до Ганнібала» [13, с. 63].
Якщо простежити лінію його думки далі, то стане зрозуміло, що найгіршим ворогом традиції Юнґер вважає ні що інше, як «старий консерватизм», котрий і перетворює її на форму. В цьому у черговий раз виявляється сенс деконструкції класичної модерної ідеології, яка втратила адекватність історичним реаліям міжвоєнного періоду, на який припадає написання основних консервативно-революційних творів філософа. Так, «нинішнє покоління житиме в дусі традиції, якщо йому вдасться поєднати особисту необхідність з особистою необхідністю покоління. Яким чином – абсолютно неважливо. Революція руйнує традицію як форму, але саме тому здійснює смисл традиції»[11, с. 97]. Власне, у цій афористичній тезі Юнґера прекрасно сформульовано ті принципи, які пізніше з’являться в післявоєнній праці іншого видатного консервативного революціонера і, «за сумісництвом», традиціоналіста Юліуса Еволи «Люди та руїни»: «…традиція не має нічого спільного зі смиренним конформізмом щодо булого або інертним продовженням минулого в теперішнє. Традиція у своїй суті є дещо метаісторичне та водночас динамічне [...] Помиляється той, хто ототожнює або плутає ці формації, які належать відносно далекому минулому, із самою традицією»[8, с. 9–10].
Тому, на думку Юнґера, центром й представлений той ворог, проти якого мають об’єднатися всі тогочасні революційні рухи, до яких він, звичайно, зараховував й націонал-соціалізм. Не в приклад нинішнім прихильникам правої й лівої фаланги політичного спектру, Юнґер уже в 20?ті роки демонстрував крайнє презирство до «міжусобних воєн» і боротьби за сфери впливу як самоцілі між націоналістами та комуністами. Звернення Юнґера до потенційних соратників не дає змоги сумніватися в його прикрій обізнаності з суттю справи: «… забудьте про розбіжності і думайте про головне, про те, що вас об’єднує. Адже за дрібними суперечками ви й не помітили, як стали посміховиськом для тих, проти кого повинні озброюватись! [...] Геть обивательську радість з приводу всякої гризні, яка змушує сумніватися в серйозності наших задач!» [27, с. 87]Однак варто зазначити, що Юнґер усвідомлював загрозу розмивання меж такого руху й тому наполягав на чистоті та якості його рядів, у тому числі ціною втрати «голосів», «неприйнятті всякого роду попутчиків» і вивищенні над форматом партії [23, с. 19].
Саме такий перелік вимог з боку Юнґера до претендентів на звання «справжнього руху» автоматично означав встановлення чіткої демаркації між новим націоналізмом та націонал-соціалізмом. Не виключаючи можливості їх поступового злиття в єдиний фронт, Юнґер вважав, що на заваді її здійсненню стояли три основні фактори: по-перше, націонал-соціалісти були більше зацікавлені у боротьбі за владу, ніж в абсолютних історичних цілях, по-друге, орієнтувалися на жорстку партійну структуру та, відповідно, переймались здобуттям парламентської більшості. Тому, на думку Юнґера, «розрізнення між ними все-таки існує. Перший, будучи політичною організацією, націлений на здобуття реальної влади, тоді як задача націоналізму зовсім інша. З одного боку, є бажання реалізувати ідею, з іншого – осягнути її в найчистішому вигляді. Тому-то для націонал-соціалізму так важливі маси, тоді як для націоналізму чисельність не має значення, а явище рівня Шпенґлера, довго і вперто замовчуване демократами, важить більше, ніж сотня місць у парламенті» [16, с. 115].
Іншою демаркаційною межею, що розділяла «новий націоналізм» й програму НСДАП, було юнґерівське поняття «крові», яке протиставлялося ідеї органічної спільноти, чи «народу» (Volk), разом з доктриною «ґрунту і крові» течії «фьолькіш» у консервативній революції, що справила найбільший вплив на розвиток націонал-соціалізму, а також расовому біологізму та антисемітизму останнього: «Ми не бажаємо й чути про хімічні реакції, про форму черепа й арійський профіль. Це перевершує усі межі пристойності і просто неподобство. Кров не потребує того, аби її яким-небудь шляхом легітимували, в тому числі й доведенням спорідненості з павіанами… Раса для нас не субстанційне, а енергетичне поняття»[Цит за: 6].
Ставлення Ернста Юнґера до «єврейського питання», з одного боку, засвідчує оригінальність нового націоналізму з особливою виразністю, а з другого, дає черговий привід для неадекватних зближень із суміжними теоріями. Цікаво, що сучасні аналітики нарахували в політичній публіцистиці філософа чотири неполіткоректні (або двозначні) тези з цього приводу [6]. Одна із них звучить насправді досить лапідарно й однозначно: «Не стану тут детально зупинятися на тому, що націоналізм не має нічого спільного ні з монархізмом, ні з консерватизмом, ні з буржуазною реакцією, ні з патріотизмом вільгельмівської ери. Таким він виглядає тільки у лівих та правих газетах. Ще одна хиба – думати, ніби націоналіст відзначається тим, що вже на сніданок з’їдає трьох євреїв; антисемітизм зовсім не є його суттєвою особливістю» [15, с. 164].
Більше того, Юнґер протестував проти «єврейства» як поняття на позначення насамперед лібералізму й космополітизму, закидав націоналістам брак «інстинктивної упевненості» в їхніх примітивних випадах у бік євреїв і навіть вітав «Соломонів храм» «єврейської ортодоксальності» – «і я її вітаю, як вітаю усяку істинну своєрідність народу. Без сумніву, вона зміцнюватиметься тим більше, чим більше розростатиметься націоналізм європейських народів» [12, с. 187]. Останнє зауваження дає підстави «звинувачувати» Юнґера хіба що у симпатіях до сіонізму. Утім, повага до єврейської ортодоксальності має своїм закономірним наслідком активну неповагу до «єврейства» у вищеокресленому значенні: «І все ж тією мірою, якою німецька воля набуватиме чіткості та гештальту, єврею усе важче буде тішити себе ілюзією, ніби він зможе бути німцем у Німеччині. Він опиниться перед останньою альтернативою: або бути в Німеччині євреєм, або не бути» [19, с. 223].
Загалом, тактика, якої повсякчас дотримувався Юнґер у своїх роз’ясненнях суті програми нового націоналізму, тобто різке розмежування з іншими течіями та теоріями, що претендують на спорідненість або навіть тотожність з ним, на перший погляд може створювати враження чистого визначення «від супротивного». Справді, відмежувавшись від усього, чого тільки можна, Юнґер дискредитує і самі поняття «консервативного» й «революційного» як такі, за якими вже нічого не стоїть, принаймні в перспективі його нового націоналізму: «Істинність консерватора – це справжня древність, істинність революціонера – справжня юність. Але практично всі нинішні консерватори не старші за сто років, а революціонери трохи старші за сто років. Іншими словами, лібералізм має більшу сферу впливу, ніж прийнято вважати, й жодна дискусія не виходить за її межі» [19, с. 219–220]. В контексті цього міркування Ернста Юнґера пропозиція сучасного французького «нового правого» Гійома Фая замінити термін «консервативна революція» на черговий оксюморон «археофутуризм» звучить доволі слушно.
Взагалі, мотиви руху й революції, зведених саме в ранг ідеї, або, точніше, редукованих до рівня чистої ідеї вічного оновлення й динаміки, без апеляції до певного жорсткого кодексу орієнтирів, першочергова в Юнґеровій політичній публіцистиці і є причиною відмови від консерватизму як «упертого чіпляння за минуле» [23, с. 22], з яким «консервативність» принципів «нової революції» не має нічого спільного. Більше того, Юнґер навіть пишається тим, що «з часів марксистсько-ліберальної революції ми зробили великий крок уперед» [27, с. 84]. Що не випадково, оскільки, апелюючи до поняття традиції, Юнґер його цілком переосмислює: «слово «традиція» набуло для нас нового смислу, ми вже бачимо у ньому не якусь завершену форму, а вічно живий дух, за справи якого відповідає кожне нове покоління» [27, с. 81]. З цих міркувань «ідеї революції 1789 року» для Юнґера навіть не стільки хибні, скільки мертві, застарілі і такі, що віджили свій час, хоча тоді за них, можливо, й вартувало проливати кров, і він цінує сумнозвісні в цьому плані «фігури Французької революції від Мірабо до Робесп’єра» й зауважує, що «наша любов до Риму не виключає любові до Ганнібала» [13, с. 63].
Якщо простежити лінію його думки далі, то стане зрозуміло, що найгіршим ворогом традиції Юнґер вважає ні що інше, як «старий консерватизм», котрий і перетворює її на форму. В цьому у черговий раз виявляється сенс деконструкції класичної модерної ідеології, яка втратила адекватність історичним реаліям міжвоєнного періоду, на який припадає написання основних консервативно-революційних творів філософа. Так, «нинішнє покоління житиме в дусі традиції, якщо йому вдасться поєднати особисту необхідність з особистою необхідністю покоління. Яким чином – абсолютно неважливо. Революція руйнує традицію як форму, але саме тому здійснює смисл традиції»[11, с. 97]. Власне, у цій афористичній тезі Юнґера прекрасно сформульовано ті принципи, які пізніше з’являться в післявоєнній праці іншого видатного консервативного революціонера і, «за сумісництвом», традиціоналіста Юліуса Еволи «Люди та руїни»: «…традиція не має нічого спільного зі смиренним конформізмом щодо булого або інертним продовженням минулого в теперішнє. Традиція у своїй суті є дещо метаісторичне та водночас динамічне [...] Помиляється той, хто ототожнює або плутає ці формації, які належать відносно далекому минулому, із самою традицією»[8, с. 9–10].
Тому, на думку Юнґера, центром й представлений той ворог, проти якого мають об’єднатися всі тогочасні революційні рухи, до яких він, звичайно, зараховував й націонал-соціалізм. Не в приклад нинішнім прихильникам правої й лівої фаланги політичного спектру, Юнґер уже в 20?ті роки демонстрував крайнє презирство до «міжусобних воєн» і боротьби за сфери впливу як самоцілі між націоналістами та комуністами. Звернення Юнґера до потенційних соратників не дає змоги сумніватися в його прикрій обізнаності з суттю справи: «… забудьте про розбіжності і думайте про головне, про те, що вас об’єднує. Адже за дрібними суперечками ви й не помітили, як стали посміховиськом для тих, проти кого повинні озброюватись! [...] Геть обивательську радість з приводу всякої гризні, яка змушує сумніватися в серйозності наших задач!» [27, с. 87]Однак варто зазначити, що Юнґер усвідомлював загрозу розмивання меж такого руху й тому наполягав на чистоті та якості його рядів, у тому числі ціною втрати «голосів», «неприйнятті всякого роду попутчиків» і вивищенні над форматом партії [23, с. 19].
Саме такий перелік вимог з боку Юнґера до претендентів на звання «справжнього руху» автоматично означав встановлення чіткої демаркації між новим націоналізмом та націонал-соціалізмом. Не виключаючи можливості їх поступового злиття в єдиний фронт, Юнґер вважав, що на заваді її здійсненню стояли три основні фактори: по-перше, націонал-соціалісти були більше зацікавлені у боротьбі за владу, ніж в абсолютних історичних цілях, по-друге, орієнтувалися на жорстку партійну структуру та, відповідно, переймались здобуттям парламентської більшості. Тому, на думку Юнґера, «розрізнення між ними все-таки існує. Перший, будучи політичною організацією, націлений на здобуття реальної влади, тоді як задача націоналізму зовсім інша. З одного боку, є бажання реалізувати ідею, з іншого – осягнути її в найчистішому вигляді. Тому-то для націонал-соціалізму так важливі маси, тоді як для націоналізму чисельність не має значення, а явище рівня Шпенґлера, довго і вперто замовчуване демократами, важить більше, ніж сотня місць у парламенті» [16, с. 115].
Іншою демаркаційною межею, що розділяла «новий націоналізм» й програму НСДАП, було юнґерівське поняття «крові», яке протиставлялося ідеї органічної спільноти, чи «народу» (Volk), разом з доктриною «ґрунту і крові» течії «фьолькіш» у консервативній революції, що справила найбільший вплив на розвиток націонал-соціалізму, а також расовому біологізму та антисемітизму останнього: «Ми не бажаємо й чути про хімічні реакції, про форму черепа й арійський профіль. Це перевершує усі межі пристойності і просто неподобство. Кров не потребує того, аби її яким-небудь шляхом легітимували, в тому числі й доведенням спорідненості з павіанами… Раса для нас не субстанційне, а енергетичне поняття»[Цит за: 6].
Ставлення Ернста Юнґера до «єврейського питання», з одного боку, засвідчує оригінальність нового націоналізму з особливою виразністю, а з другого, дає черговий привід для неадекватних зближень із суміжними теоріями. Цікаво, що сучасні аналітики нарахували в політичній публіцистиці філософа чотири неполіткоректні (або двозначні) тези з цього приводу [6]. Одна із них звучить насправді досить лапідарно й однозначно: «Не стану тут детально зупинятися на тому, що націоналізм не має нічого спільного ні з монархізмом, ні з консерватизмом, ні з буржуазною реакцією, ні з патріотизмом вільгельмівської ери. Таким він виглядає тільки у лівих та правих газетах. Ще одна хиба – думати, ніби націоналіст відзначається тим, що вже на сніданок з’їдає трьох євреїв; антисемітизм зовсім не є його суттєвою особливістю» [15, с. 164].
Більше того, Юнґер протестував проти «єврейства» як поняття на позначення насамперед лібералізму й космополітизму, закидав націоналістам брак «інстинктивної упевненості» в їхніх примітивних випадах у бік євреїв і навіть вітав «Соломонів храм» «єврейської ортодоксальності» – «і я її вітаю, як вітаю усяку істинну своєрідність народу. Без сумніву, вона зміцнюватиметься тим більше, чим більше розростатиметься націоналізм європейських народів» [12, с. 187]. Останнє зауваження дає підстави «звинувачувати» Юнґера хіба що у симпатіях до сіонізму. Утім, повага до єврейської ортодоксальності має своїм закономірним наслідком активну неповагу до «єврейства» у вищеокресленому значенні: «І все ж тією мірою, якою німецька воля набуватиме чіткості та гештальту, єврею усе важче буде тішити себе ілюзією, ніби він зможе бути німцем у Німеччині. Він опиниться перед останньою альтернативою: або бути в Німеччині євреєм, або не бути» [19, с. 223].
Загалом, тактика, якої повсякчас дотримувався Юнґер у своїх роз’ясненнях суті програми нового націоналізму, тобто різке розмежування з іншими течіями та теоріями, що претендують на спорідненість або навіть тотожність з ним, на перший погляд може створювати враження чистого визначення «від супротивного». Справді, відмежувавшись від усього, чого тільки можна, Юнґер дискредитує і самі поняття «консервативного» й «революційного» як такі, за якими вже нічого не стоїть, принаймні в перспективі його нового націоналізму: «Істинність консерватора – це справжня древність, істинність революціонера – справжня юність. Але практично всі нинішні консерватори не старші за сто років, а революціонери трохи старші за сто років. Іншими словами, лібералізм має більшу сферу впливу, ніж прийнято вважати, й жодна дискусія не виходить за її межі» [19, с. 219–220]. В контексті цього міркування Ернста Юнґера пропозиція сучасного французького «нового правого» Гійома Фая замінити термін «консервативна революція» на черговий оксюморон «археофутуризм» звучить доволі слушно.
0 коментарів