We’re all living in America, Amerika ist wunderbar
Америка, повчальний експериментальний «негатив» Старого Світу для реалізації демократичної (анти)утопії, втім, досить самодіяльний як на піддослідного кролика, ще від початку свого заснування, за Антоніо Негрі та Майклом Хардтом, мислив себе як «виняток на фоні деградованих форм європейського суверенітету» і взагалі «маяк республіканської благодаті у світі». На перший погляд, схоже на староримський пафос: спільнота рівних, котра гордо виконує нею ж встановлений закон – звідси престижність конформізму в США, тоді як у Європі, за спостереженнями Жана Бодрійяра, поширилося майже ритуальне непідкорення власній системі цінностей.
З іншого боку, щось на зразок общини (Gemeinschaft) «ліберальних демократів» уявити важко. Бо йдеться про формальну рівність індивідів на рівні символічного залучення в абстрактну громадянську одиницю, а за таких умов, вже наперед жахаючись своєї неполіткоректності, не можу не погодитися з тим, що жодна із меншин ніяк не стане «більшою», і не в останню чергу через тотальний дефіцит відмінності в таких суспільствах. Так, за описаною Славоєм Жижеком динамікою, єдиним засобом позначити Розрізнення в індиферентній анонімності зв’язку закону із його суб’єктами є таке недемократичне явище, як перетворення певного Іншого (статі, релігії, раси) на «абсолютного Іншого», що має бути знищений для захисту їхньої ідентичності. Хоча, за Крістофером Лешем, расизм може ставати й демонстративним способом висловити свій протест проти нав’язливої переконаності в тому, що з’ясування прав меншин є найпривілейованішою проблемою суспільної дискусії. Але тоді термін расизм, напевно, варто взяти у лапки.
Не менш доречні його сумніви стосовно того, що заборона расових епітетів та іншої демінутивної фразеології сотворить диво з внутрішнім самовідчуттям меншин. Подібна заборона, в кращому випадку, є необхідною, та недостатньою умовою. Адже причиною останнього не стільки є расизм, сексизм чи гомофобія дискримінаторів, а саме неминучий ressentiment тих, хто знецінює себе за мірками свого же «ворога»; меншинам, як і етнічним фундаменталістам, на думку Жижека, бракує деякої дози «істинно расистського» переконання в своїй вищості. З цих міркувань більш послідовним виглядає сепаратистський ухил і радикалізм в дусі Франца Фанона й Малкольма Екса, який цілком слушно вважав, що право сидіти на горщику поряд із білим – не надто втішний підсумок для революції.
Втім, як на мене, у ньому таки більше позитиву, аніж у праві перетворення на «вагінального американця» для жінок. Тональність цих політкоректних евфемізмів передає не тільки спровоковану феміністичном рухом юридизацію «статевого життя», але і факт безпрецедентної непопулярності напруження між правом і моральністю, публічним і приватним простором в американському суспільстві. Витоки перекосу на користь першого із членів опозиції можна знайти в колоніальній практиці новоанглійських пуритан, що в інтересах більшості зробили нормою публічне обговорення навіть найменш придатних для такого казусів. Можна лише здогадуватися, чому в такому «незакритому» суспільстві торг є моделлю для розмови (за Тетяною Венедиктовою), а ностальгія за інтимністю тільки підкреслює її небажаність для явно ринкових відносин.
Як би там не було, але мені здається дійсно незбагненною моральна насолода від безперешкодної підзвітності свого життя законодавчим постановам; мабуть, у цьому винен низький рівень моєї правосвідомості. За спостереженнями Жиля Ліповецького, якщо в 60-ті і 70-ті роки фемінізм сприяв послабленню суспільного втручання в особистий простір, то зараз навпаки він вимагає збільшення суспільного контролю над «приватним сектором». Віддаючи належне тим мотивам, що виправдовують феміністичний рух, не можу не подивуватися його подекуди анекдотичним і не дуже результатам.
Стосовно другого: дослідник згадує масове розповсюдження так званого синдрому жертви, що полягає в схильності тривожного числа «споживачів і громадян» вважати себе потерпілими з вини якихось служб, товарів, дій і вимагати компенсації зловмисно завданої шкоди. Не випадково Зігмунт Бауман також відзначив криміналізацію все більшого і більшого масиву вчинків в США. Для нього не секрет, що градус близькості уже на рівні особистого знайомства в принципі виключає помсту та вирок в термінах карного законодавства, чого не скажеш про любителів змагань у залі суду. В цьому відношенні Камілла Палья, що заперечує доцільність юридичного протекторату, дійсно є чорною вівцею в стаді американських феміністок.
Хоча, за Бауманом, в світі глобалізованих фінансів і без синдрому жертви все, що лишається для безнадійно провінційних урядів «суверенних держав», – це симуляція бурхливої діяльності у сфері боротьби зі злочинністю. Ясно, що не останню роль в цьому корисному процесі відіграватимуть в’язниці. Описана Бауманом ультрасучасна повністю автоматизована в’язниця Каліфорнії «Пелікан Бей», мабуть, була б гідним доповненням прогресії, запропонованої Джорджом Рітцером: бюрократизація – Холокост (скільки людей можливо вбити за одиницю часу) – менеджмент – конвеєр – однотипне будівництво – супермаркет – МакДональдс.
Справді, МакДональдс є дорогоцінним надбанням проекту новочасної раціоналізації: напхати (double)гамбургером свою res extensa і функціонувати; для чого саме – не важливо. Якщо вірити Рітцеру, заклад швидкого харчування, крім всього іншого, став еталоном для організації освітнього процесу, і не лише в Америці. Рейтингова накопичувальна система, імперсональне тестування, кількісна вимога зразку «Publish or perish» і т. д., звісно, справляють гнітюче враження, але, за Жижеком, тотальна об’єктивація критеріїв оцінки насправді є закономірним наслідком «демократичної рівності», яка забороняє посилатися на символічний мандат індивідів під час розподілу статусних ролей у структурі соціуму.
З іншого боку, щось на зразок общини (Gemeinschaft) «ліберальних демократів» уявити важко. Бо йдеться про формальну рівність індивідів на рівні символічного залучення в абстрактну громадянську одиницю, а за таких умов, вже наперед жахаючись своєї неполіткоректності, не можу не погодитися з тим, що жодна із меншин ніяк не стане «більшою», і не в останню чергу через тотальний дефіцит відмінності в таких суспільствах. Так, за описаною Славоєм Жижеком динамікою, єдиним засобом позначити Розрізнення в індиферентній анонімності зв’язку закону із його суб’єктами є таке недемократичне явище, як перетворення певного Іншого (статі, релігії, раси) на «абсолютного Іншого», що має бути знищений для захисту їхньої ідентичності. Хоча, за Крістофером Лешем, расизм може ставати й демонстративним способом висловити свій протест проти нав’язливої переконаності в тому, що з’ясування прав меншин є найпривілейованішою проблемою суспільної дискусії. Але тоді термін расизм, напевно, варто взяти у лапки.
Не менш доречні його сумніви стосовно того, що заборона расових епітетів та іншої демінутивної фразеології сотворить диво з внутрішнім самовідчуттям меншин. Подібна заборона, в кращому випадку, є необхідною, та недостатньою умовою. Адже причиною останнього не стільки є расизм, сексизм чи гомофобія дискримінаторів, а саме неминучий ressentiment тих, хто знецінює себе за мірками свого же «ворога»; меншинам, як і етнічним фундаменталістам, на думку Жижека, бракує деякої дози «істинно расистського» переконання в своїй вищості. З цих міркувань більш послідовним виглядає сепаратистський ухил і радикалізм в дусі Франца Фанона й Малкольма Екса, який цілком слушно вважав, що право сидіти на горщику поряд із білим – не надто втішний підсумок для революції.
Втім, як на мене, у ньому таки більше позитиву, аніж у праві перетворення на «вагінального американця» для жінок. Тональність цих політкоректних евфемізмів передає не тільки спровоковану феміністичном рухом юридизацію «статевого життя», але і факт безпрецедентної непопулярності напруження між правом і моральністю, публічним і приватним простором в американському суспільстві. Витоки перекосу на користь першого із членів опозиції можна знайти в колоніальній практиці новоанглійських пуритан, що в інтересах більшості зробили нормою публічне обговорення навіть найменш придатних для такого казусів. Можна лише здогадуватися, чому в такому «незакритому» суспільстві торг є моделлю для розмови (за Тетяною Венедиктовою), а ностальгія за інтимністю тільки підкреслює її небажаність для явно ринкових відносин.
Як би там не було, але мені здається дійсно незбагненною моральна насолода від безперешкодної підзвітності свого життя законодавчим постановам; мабуть, у цьому винен низький рівень моєї правосвідомості. За спостереженнями Жиля Ліповецького, якщо в 60-ті і 70-ті роки фемінізм сприяв послабленню суспільного втручання в особистий простір, то зараз навпаки він вимагає збільшення суспільного контролю над «приватним сектором». Віддаючи належне тим мотивам, що виправдовують феміністичний рух, не можу не подивуватися його подекуди анекдотичним і не дуже результатам.
Стосовно другого: дослідник згадує масове розповсюдження так званого синдрому жертви, що полягає в схильності тривожного числа «споживачів і громадян» вважати себе потерпілими з вини якихось служб, товарів, дій і вимагати компенсації зловмисно завданої шкоди. Не випадково Зігмунт Бауман також відзначив криміналізацію все більшого і більшого масиву вчинків в США. Для нього не секрет, що градус близькості уже на рівні особистого знайомства в принципі виключає помсту та вирок в термінах карного законодавства, чого не скажеш про любителів змагань у залі суду. В цьому відношенні Камілла Палья, що заперечує доцільність юридичного протекторату, дійсно є чорною вівцею в стаді американських феміністок.
Хоча, за Бауманом, в світі глобалізованих фінансів і без синдрому жертви все, що лишається для безнадійно провінційних урядів «суверенних держав», – це симуляція бурхливої діяльності у сфері боротьби зі злочинністю. Ясно, що не останню роль в цьому корисному процесі відіграватимуть в’язниці. Описана Бауманом ультрасучасна повністю автоматизована в’язниця Каліфорнії «Пелікан Бей», мабуть, була б гідним доповненням прогресії, запропонованої Джорджом Рітцером: бюрократизація – Холокост (скільки людей можливо вбити за одиницю часу) – менеджмент – конвеєр – однотипне будівництво – супермаркет – МакДональдс.
Справді, МакДональдс є дорогоцінним надбанням проекту новочасної раціоналізації: напхати (double)гамбургером свою res extensa і функціонувати; для чого саме – не важливо. Якщо вірити Рітцеру, заклад швидкого харчування, крім всього іншого, став еталоном для організації освітнього процесу, і не лише в Америці. Рейтингова накопичувальна система, імперсональне тестування, кількісна вимога зразку «Publish or perish» і т. д., звісно, справляють гнітюче враження, але, за Жижеком, тотальна об’єктивація критеріїв оцінки насправді є закономірним наслідком «демократичної рівності», яка забороняє посилатися на символічний мандат індивідів під час розподілу статусних ролей у структурі соціуму.
1 коментар